Усиновителька Наталія Івко: «Як тільки зникне необхідність проводити ночі в укриттях, ми повернемося додому» . Проєкт «Живі історії» (2 частина)

Ще 14 років тому Наталія та Вадим Івко з Київщини стали усиновителями вперше. Вони прийняли до себе маленьку Наталочку, світлину якої знайшли на порталі «Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!». Потім у подружжя народилася Соломійка, в кінці 2016 року цю родину поповнила 3-річна Іванка, а у 2019 до великої родини усиновителів Івко долучилася маленька Єва, світлину якої батьки теж вперше побачили саме на нашому порталі.

Зараз, коли більше року триває війна, програма «Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!» збирає історії порятунку дітей усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів. Інтерв'ю про те, де зустріла війна родину Івко і як діти адаптувалися за кордоном - читайте у проєкті «Живі історії».

Початок: Тут

- Наталко, що було найскладнішим після вашої евакуації в Австрію?

- Я не буду розповідати про труднощі – це був наш вибір, тому ми не дозволяємо собі ниття та страждання. Звісно, є речі, до яких й досі не можемо звикнути, втім, ми обираємо інший шлях, і це шлях вдячності, здивування, радощів, пізнання, зростання. Це важко. Нам не все і не завжди вдається. Але ми зробили вибір.

- Як дівчата це витримали?

- Дівчатам, звісно, було складно. Кожній по-своєму. Наташа болісно переживала відсутність звичайного життєвого укладу – улюблених речей, одягу, ліжка та тепленької ковдри.

Молодша переживала руйнування всіх тих ниточок, які зв’язували її з життям вдома: ось з’явилася нова вчителька – і її вчить вже не Юлія Олександрівна, яку вона любить щиро й сильно; ось купили нову піжаму – і немає більше тієї, де однороги вночі різнобарвні сни навіювали; ось знайшлися заняття спортивно-бальними танцями, від яких Соломія шаленіє з п’ятирічного віку – і порвався міцний контакт, який поєднував її з тренеркою, яка була для дитини й другом, й наставником, й вчителем, й майже другою мамою.

Іванка від змін, раптового збільшення обсягу нової інформації та нових вимог перебувала у постійному стані збудження, що впливало на дуже багато речей. Єві за короткий термін випало занадто багато переміщень (на початок війни вона була в родині всього пів року, і за цей період встигла пожити місяць в Туреччині, певний час в Хмельницькому, трохи поподорожували) – і дитина періодично починала сильно плакати, просячись додому.

- А як справи з мовою?

- Наразі діти вже рік в австрійській школі.

Єва не лише розуміє німецьку мову, а вже без сумнівів будує речення: сьогодні вранці, радісно побігла до улюбленої виховательки, щоб сказати, що й неї нові кросівки з метеликами, і хоча сестра каже, що взуття таке собі, не дуже в тренді, вона сама вважає, що це найкрутіші чоботи у її житті.

Іванка знайшла собі друзів – спілкується з ними німецькою, мріє вивчити китайську (найкраща подруга – з Китаю).

Соломія настільки легко подружилася з німецькою, що часто допомагає мені як перекладач. Наташа філософські стверджує, що її англійської вистачає для повсякденного спілкування, тому в неї немає потреби напружувати себе вивченням німецької, хоча пасивно все одно щось запам’ятовує.

- Вам подобається школа та шкільне навчання в Австрії?

- Школа/садочок всім подобається (мені – у тому числі). За можливістю дівчата тягнуть українську програму (в «рідних» школах ми оформили їх на екстернат), займаються з репетиторами. Троє ходять на танці, Іванна зацікавилася вокалом – в школі ходить на хор, двічі на тиждень займається онлайн з українською вчителькою. Ми з чоловіком багато зусиль докладаємо до того, щоб дитинство наших дітей було щасливим, бо дитинство має бути саме таким.

- Коли плануєте повернутися додому?

- Так, тут добре, але всі мріють про повернення додому. Як тільки в Україні буде безпечно для дітей, як тільки школи перестануть проводити уроки в сховищах, як тільки мине необхідність проводити ночі в укриттях, ми, звісно, поїдемо додому. Мріємо, прискорюємо як можемо, та чекаємо.

 

Влог Наталії Івко про таємниці усиновлення та життя з усиновленими дітьми можна подивитися за посиланням: Тут

 

Інші історії проєкту:

Чернігів, опікуни Максим та Євгенія Сєнцови: "Документи Левка нам оформили за три годині, між обстрілами" Тут

Маріуполь, мама ДБСТ Ольга Паламарчук: "Ми приїхали в цент опіки і зрозуміли, що залишилися сам на сам з війною" Тут

Маріуполь, мама ДБСТ Людмила Грідіна: "Невже ми врятували 13 дітей з війни в Маріуполі, щоб втратити їх у Вроцлаві?" Тут

Приірпіння, усиновителька Валерія Терехова: "Ми не хотіли залишати домівку в Немішаєве, яку тільки придбали" Тут