За кордоном у ДБСТ Грідіних забрали 10 прийомних та 3 біологічних дітей. Родину чекає суд, служби України роблять усе можливе. Повна історія ‒ в інтерв’ю з батьками

Людмила та Максим Грідіни з Маріуполя виховували у своєму ДБСТ 11 дітлахів, із яких 8 ‒ прийомні діти, а 3 ‒ біологічні. ДБСТ Людмили Грідіної ‒ давній друг Фонду Ріната Ахметова, постійний учасник новорічних акцій та конкурсів Фонду вже більше трьох років. З початку війни 2022 року зв’язок з цим ДБСТ майже на пів року був утрачений, як і з багатьма сім’ями з Маріуполя.

У серпні 2022-го програма «Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!» отримала тривожний лист від подружжя Грідіних. Великій родині вдалося евакуюватися з окупованого Маріуполя і виїхати через кілька кордонів до Польщі, де в них… відібрали всіх дітей ‒ як прийомних, так і біологічних (забрали навіть малят, яким не має ще року та 2 років)!

Що трапилося з родиною, програмі «Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!» розповіли в телефонному інтерв'ю прийомні батьки Людмила та Максим Грідіни.

 

Людмило, Максим, для початку і розуміння, що ви пережили, розкажіть, будь ласка, як для вас розпочалася війна?

Максим: Ще 22 лютого стало чутно, що на околицях міста щось починається. Але на наші запитання і в школі, й у соцслужбі відповідали, що нічого не буде, не слід панікувати.

Людмила: 24 лютого нам зателефонувала очільниця Маріупольської служби у справах дітей Наталія Красильникова та пропонувала виїхати. Але ні про евакуаційні автобуси, ні про те, де ми будемо жити, ‒ про це ніякої інформації вона не мала. У нас же велика родина, до того ж ще двоє немовлят, а з власних автівок ‒ маленький Део Матіз. Тому ми залишилися. Але через тиждень усе різко змінилося. Зник зв’язок, потім світло, газ, вода…

Максим: Страшні речі в Маріуполі почали відбуватися десь на початку березня. Людмила: Ми встигли запастися продуктами, поки магазини ще працювали.

За деякими даними, прийомним батькам телефонували напередодні війни і пропонували евакуацію, але самі батьки були не готові й відмовлялися. Чи вам не телефонували раніше?

Максим: Ні, перші дзвінки ми отримали 24-25 лютого, до того ‒ тиша. Але нам хоча б телефонували! А наприклад, мамі Людмили, у якої ‒ прийомна сім’я, взагалі навіть 24-го й 25-го ніхто не зателефонував. Пізніше ми з’ясували, що більшість керівництва просто вже виїхала з Маріуполя.

Скільки часу ви протрималися в Маріуполі?

Максим: До 20 березня, коли в нашу кухню влучила вибухівка. Було дуже складно. Почалося мародерство, люди стали дуже жорстокі через страх і голод. Роздобути свічки або батарейки ‒ це щось на кшталт подвигу. Збирали дрова, готували їжу прямо в каміні в кімнаті. Десь після 18 години ми запалювали свічку години на 2-3, закривали штори, щоб не було видно, що в будинку хтось є. Свічки та ліхтарики на батарейках економили, як могли.

Людмила: Було дуже страшно. Увечері люди від жаху просто вили, ходили по вулицях з криками: «Пустіть! Рятуйте!». Я ховала чоловіка, бо ми знали ‒ багато чоловіків вийшли з хати і не повернулися. Сусідам вдавалося вночі слухати радіо. Там було лише 2 канали ‒ ДНР і українське. Українське повідомляло, що траси на Запоріжжя були під постійними обстрілами, а траси на Новоазовськ ‒ заміновані. Отже, ми залишилися у пастці.

Максим: З лівого берега на правий треба було їхати через «Азовсталь», а це ‒ просто самогубство. Людмила: Ми щодня молилися й сподівалися, що цей жах скінчиться. Але нічого не закінчувалося.

Як діти сприймали війну? Як ви їм пояснювали, що відбувається?

Максим: Діти знали, що коли вибухи, треба падати на підлогу і закривати руками голову. Навіть наш 2-річний син це знав і сам робив.

Людмила: Спочатку діти сприймали це, як гру у війну, бігали, сміялися, а коли реально почалися вибухи і будинок здригався від кожного “прильоту”, а ми ховалися у підвалі ‒ вони майже постійно плакали від страху. Іноді ми всі виходили, йшли тільки один за одним, боячись на щось наступити. Звісно, дорогою діти бачили тіла загиблих людей, бачили мародерів, понівечені будинки…

Коли в наш будинок прилетів снаряд 20 березня і ми залишилися без кухні, то вибору не залишилося ‒ треба було тікати будь-куди.

Максим: Тільки ми пообідали, вийшли з кухні, туди прилетів снаряд і кухні немає. Уявіть! За добу до того снаряд потрапив у будинок сусідів. Почали горіти одразу два поверхи. Усі сусіди вибігли це гасити… І майже одразу нас почали обстрілювати з «Градів». Тоді в наш будинок дивом не влучили… Людмила: Води вже не було, тому гасили землею, піском, лопатами…

А наступного дня вже почали стріляти по нам, влучили в кухню. Ми дивом встигли сховатися у підвалі, тоді як нашу кішку просто розплющило по стелі. До того було дуже холодно, спати лягали одягнутими. Вікон теж вже не було, ми заставляли їх, чим могли. А після “прильоту” в нас не було стіни в кімнаті.

Моя бабуня 1941 року народження у березні запросилася назад до себе в маленький будиночок. Ніяк не вдавалося її вмовити, тому відвезли… Там вона і померла, мабуть від переляку серце не витримало. Тіло вже почало гнити, а нам все не вдавалося його поховати. Підходимо ближче, а русня нам ноги обстрілює, щоб поверталися. Її потім вже пізніше поховали рятувальники, що завали прибирали. Горе таке…

Максим: Взагалі, стільки людей загинуло, уявити просто неможливо… Люди вийшли на багатті зготувати їжу, і їх усіх розстріляли. Одна жінка вночі вийшла покурити, і снайпер вбив її пострілом у голову. Люди йшли за водою, їх усіх розстріляли. Ті, хто ховалися у підвалі п’ятиповерхівок, просто були поховані заживо, бо від бомб ці будинки просто складалися на цеглинки. Бомби залишали такі ущелини, що там КамАЗ би вмістився. Я коли в Польщі це розповідаю, мені не вірять. Кажуть, що ми вигадуємо або розповідаємо якийсь блокбастер.

Як ви вибралися з-під обстрілів?

Максим: Тоді ж, 20 березня, ми пішли на блокпост, уже окупований, спитати, чи можна виїхати. Нам сказали: «Так, ніхто нікого не тримає». У наші маленькі автівки вмістилися 18 людей, і ми виїхали. Взяли тільки дитячі речі та документи.

А де брали паливо, адже це теж була проблема?

Максим: Ми запаслися бензином ще на початку війни, тому, слава Богу, в нас були повні баки.

Тобто виїзд був крізь територію так званої ДНР?

Максим: Так, через Безіменне, де був фільтраційний табір. Там була неймовірна черга автівок. Люди чекали по 3-4 доби, аби проїхати далі.

Людмила: Про нашу чималу родину дізналися волонтери, забрали нас і провели без черги на “фільтраційний допит”. Кожного з нас сфотографували, взяли відбитки пальців, перевіряли кожен телефон, змусили написати власну біографію. Після чого нас пропустили і ми вирушили на Новоазовськ, а потім ‒ до кордону ДНР та Ростовської області.

Там жили у наметовому містечку МНС біля кордону з РФ.

Максим: Далі нам запропонували поїхати у Сальськ через Таганрог. До речі, у Таганрозі наших людей, у кого не було власного транспорту, документів, саджали у потяг і відправляли в невідомому напрямку. Нас теж зупинили, хотіли посадити на цей потяг, але коли ми відмовилися, нас відпустили, і ми вирушили далі.

Чи виходили ви на зв’язок з вашою службою у справах дітей?

Максим: Як тільки з’явився зв’язок, ми одразу зателефонували в службу і спитали, як можна повернутися в Україну. Наміру мандрувати за кордон у нас геть не було, до того ж зламалися машини, їжі не було, ми виснажені…

Людмила: Так, але коли служби дізналися, що ми їдемо через РФ, то сказали, що нічим не можуть допомогти ‒ це країна ворога, виїжджайте самі. Але нам допомагали прості люди. Давали їжу, приносили речі, годували нас.

Максим: Ми близько півтора місяця прожили у Сальську (Ростовська обл.), шукали допомоги, аби полагодити наш транспорт. Там нам допомагала церква. Вони постійно нам щось приносили, годували, допомогли з ремонтом. Далі по РФ до Білорусі ми переміщалися через їхні церкви. Церква надавала житло, продукти, якісь гроші на пальне.

Ми в’їхали в Білорусь, знов зателефонували до служби, але у відповідь теж було: «Вам треба добратися у найближчу країну ЄС». А найближчою була Польща. Я колись там працював, і ми вже багато доброго чули, як там приймають українців.

До Польщі ми прибули 17 травня, і теж спочатку звернулися до церкви, але нам надали тимчасовий прихисток лише на декілька днів. Потім кілька днів пожили у невеличкому таборі, де нам навіть ліжок не вистачило, діти спали по двоє.

Коли ми знов зателефонували до нашої служби у справах дітей, нам запропонували поїхати у Вроцлав, у фундацію Przystanek Rodzina. Тоді ми дуже зраділи. Ми ще не знали, що саме там з нами трапиться справжня біда…

І як вас зустріли у Польщі?

Максим: Спочатку все було чудово. Гарне житло. Крім нас, там ще були один ДБСТ і одна прийомна родина. Нам виділили три кімнати. Але було й те, що трошки нас дивувало. Наприклад, з нами майже постійно проживала представниця цієї фундації Przystanek Rodzina. У кімнатах, у ванні, у туалеті не було замків. Ця представниця могла зайти будь-куди у будь-який час. А так спочатку все було добре. Нам купували їжу, говорили про влаштування дітей у школу з вересня. Навіть пропонували стати тут польським ДБСТ.

На яких підставах?

Максим: Про підстави ми навіть не розмовляли, бо одразу відмовились від цієї пропозиції. По-перше, ми є громадянами України, діти у нас тільки на тимчасовому влаштуванні, тому залишати їх тут назавжди ми не мали права. По-друге, ми не збиралися залишатися в Польщі надовго, хотіли повернутися в Україну і навіть влаштувати дітей до школи на батьківщині з вересня цього року.

Зрозуміло, в Маріуполь не повернешся, але ж є інші міста України. Але з тієї розмови ставлення до нашої родини поступово погіршувалося.

Психологиня, що відвідувала нашу родину двічі на тиждень, раптом заявила, що начебто фундації не подобаються наші методи виховання, і якщо ми не змінимо це, то в нас заберуть дітей. Це було наче обухом по голові. Ми спитали, що ж такого ми робимо?

Нам поставили такі умови: щоб діти не використовували інтернет більше 45 хвилин на добу, щоб вони гуляли на вулиці щонайменше годину в день, двічі на тиждень кожна дитина повинна відвідувати психолога… Тоді ми навіть обурилися: коли потрібен психолог дитині ‒ вирішуємо ми, а не сторонні люди.

А другому ДБСТ і прийомній родині теж виставлялися такі ж умови виховання, як вам?

Максим: Зовсім ні. Другому ДБСТ чомусь дозволялося все, ніяких жорстких умов, навіть розпивання алкоголю. Тобто відчувалася велика різниця у ставленні до нас і до того ДБСТ. А третя родина ‒ прийомна мама з дітьми ‒ товаришувала з нами, підтримувала нас. Після того як у нас відібрали дітей, вона взагалі виїхала з цього дому і повернулася в Україну, тому що боялася, що буде наступною…

А що це за візит до стоматолога, який побачив синці на руці дитини,

про який ви написали нам у листі?

Максим: 28 липня Людмила з нашою донькою Вікою пішла до стоматолога, якого, до речі, теж оплатила фундація Przystanek Rodzina. Полікували зуб, і вони повернулися додому. Все було добре, ми раділи, що зуб у Віки не болить.

Наступного дня, 29 липня, до нас приїхала поліція та пред’явила нам підозру в тому, що ми б’ємо дітей. Їм зателефонував стоматолог і повідомив, що побачив синяк на руці Віки і що, зі слів дитини, це начебто ми її побили. Ніяких запитань, розмов про докази або адвоката ‒ нічого.

У той же час приїхала і психологиня фундації, яка відвідувала нашу родину. Разом з нею поліція почала допит наших дітей. Обрали двох, один з яких ‒ інвалід і взагалі не розмовляє.

А що говорила та людина, яка постійно проживала з вами і все бачила?

Людмила: Нічого не говорила, хоча все бачила постійно ‒ як і що ми робимо, як розмовляємо з дітьми та інше. Вона не захистила нас, хоча я дуже на неї сподівалася… І що було далі?

Максим: На мене наділи наручники і відвезли спочатку до відділку, а потім у СІЗО, як якогось страшного злочинця. Залишили там на дві доби. Жодного телефонного дзвінка. Проте водили на допит та психологічно принижували, мовляв, чому я тут і чому не захищаю Україну, як усі українські чоловіки.

Чи телефонували ви консулу?

Людмила: Коли чоловіка забрали до відділку, я одразу ж зателефонувала до нашого консула. Та попросила мене написати заяву про все, що відбулося з нами ранком, та відіслати на її електронну пошту. Потім знайшла в інтернеті адвоката (просто першого, хто відгукнувся) і побігла до нього з малечею.

Я ж не знала, що, коли я повернуся, до мене в кімнату зайдуть ще чотири поліціянти та заберуть вже і мене…

Але ж у вас маленькі діти, навіть є немовля?

Людмила: Мене ніхто не слухав. Благання не робити цього, бо в мене немовля, якому ще року немає, ‒ не подіяло! Після чого відвезли спочатку до відділку, а потім у СІЗО. Ніякі документи я не підписувала, бо просто навіть не розуміла, що в них написано. А перекладача мені ніхто не надав.

До того ж мене ще відвезли у лікарню здавати тест на вагітність. Протримали три години, нічого навіть не зробили, а просто видали довідку, що я не вагітна, і повернули у СІЗО на дві доби.

Не було і телефонного дзвінка, але був психологічний тиск.

Через дві доби і мене, і чоловіка повели до прокурора на допит, а лише після того випустили. Коли ми з чоловіком повернулися у фундацію, наших дітей там вже не було. Залишатися у фундації нам більше не дозволили. Тож ми змушені були знов шукати новий прихисток.

Максим: І ще дивно, що в нас конфіскували усі речі: українські паспорти, золоті прикраси, ключі від машини, телефони та гроші ‒ і нічого не повернули… Ми залишилися без дітей, і без речей….

І куди ж поділи ваших дітей?

Людмила: Як нам вдалося дізнатися, 30 липня всіх 11 наших діток і двох діток моєї мами, які теж були з нами, розвезли по різних закладах. Навіть біологічних розділили по різних закладах, хоча одному ‒ рік, другому ‒ два рочки… Зараз вони не бачать один одного.

До кого ви зверталися?

Максим: Ми зверталися до всіх ‒ до консула, до Національної сервісної служби, до нашої служби у справах дітей, давали всі необхідні довідки та пояснення. Консул нас вислухала, пообіцяла зробити все можливе. І ми знаємо, що всі наші служби постійно щось писали, але доповідати нам по дрібницях, що і як відбувається, ‒ нам не доповідають. Що ми тільки не робили, навіть писали пости у Фейсбуці, але поки нічого.

Людмила: У старшого біологічного сина проблеми з серцем, і через цей стрес він потрапив до лікарні. Благо, нам повідомили, де він, і ми його навідуємо, дозволяють бачитися щодня. Інших біологічних дітей дозволяють відвідувати раз на тиждень, і не більше години. А ось прийомних дітей нам взагалі не дають бачити.

Національна сервісна служба відверто каже, що український консулат в Польщі не такий потужний, яким повинен бути. На суди вони не мають впливу, навіть коли консул телефонує до суду, це ігнорується і не надається потрібна інформація.

Максим: Усе, що вдалося дізнатися, що суд буде 1 вересня, бо до того прокурор у відпустці. Живемо постійними наїздами до дітей із закладу до закладу, шукаємо хоча б якусь допомогу, але поки все марно… Руки опускаються. Усе як в страшному сні вже пів року.

Людмила: Іноді в розпачі я думаю, що, може, нам краще було б залишитися в Маріуполі, ніж все це пережити, що ми переживаємо зараз… Врятувати дітей від обстрілів в Україні, щоб у нас їх ось так, безпідставно, з неймовірним приниженням забрали в Польщі?!

КОМЕНТАР ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ

СЛУЖБИ У СПРАВАХ ДІТЕЙ:

«Про ситуацію з ДБСТ Грідіних ми знаємо майже з перших хвилин, як вона сталася. Батьки одразу нас повідомили. І хоча це були вихідні, ми підняли і Національну сервісну службу, і наше консульство, і міську службу. Були зроблені всі потрібні кроки з нашого боку. Самі батьки теж не чекають, а найняли адвоката.

Ситуація дуже непроста, це інша країна, інше законодавство, інші вимоги й ментальність інша. На даний момент діти в батьків відібрані, як прийомні, так і біологічні. Деталі там дивні, нас до них не долучають і нічого не роз’яснюють. Справа на розгляді, повинен відбутися суд. Робимо усе, що від нас залежить».