“Ми до останнього не хотіли залишати домівку в Немішаєве, сподівалися, що лихо нас омине”. Усиновителі з Київщини Валерія та Артем поділилися власною історією порятунку від війни (частина 1)

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” розпочинає нову серію публікацій з історіями усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів, які попри війну будують нове життя, виховують дітей і сміливо долають усі негаразди та мріють про скорішу перемогу України.

З родиною Валерії Терехової та Артема Підченко з Київської області програма познайомилася ще у 2020 році. Тоді, в часи ковіду, вони зуміли удочерити 6-річну Зіну з Миколаївщини.

Історія усиновлення маленької Зіни

ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ (НЕМІШАЄВЕ)

Напередодні 2022 року родина продала квартиру у Гостомелі та придбала невеликий дім в селищі Немішаєве, в 5 км від Бучі.

“Війна застала нас вдома, в Немішаєве, - розповідає мама-усиновителька Валерія. - Ми навіть встигли виспатися. “Тривожну валізу” не збирали, але паливо в автівках було постійно - і в мене, і в чоловіка.  Дивуюся собі, бо я вже пережила у 2014 році евакуацію з Донецька, і повинна була жвавіше реагувати, але мені не хотілося вірити, що почнеться війна. Це було чисте безглуздя, в яке не вірилося…”.

“СПОДІВАЛИСЯ, ЩО ЛИХО НАС ОМИНЕ”

Через дві доби після початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, в Немішаєве зникає світло, а разом з ним - водопостачання, обігрів, можливість готувати їжу.

 

“Ми готували їжу на багатті, але поступово розуміли, що це ненадовго, - згадує тато Артем Підченко. - Зв’язок був тільки за допомоги смс, але не вдома, а на вулиці, біля школи, там був хоч якийсь зв’язок. Дружина відправляла смс подрузі з Херсону, в якої тоді ще був добрий зв’язок, а вона вже розповідала нашим друзям та рідним, що з нами.

Ми до останнього не хотіли залишати домівку, сподівалися, що лихо нас омине. 2 березня зранку дружина сказала: “В мене погане передчуття, може треба виїжджати?” У той же день на вокзалі були російські танки. А від нас до вокзалу - п’ять хвилин пішки”.

Родина встигла зібрати в рюкзаки ліки, документи та гроші, як почалося справжнє пекло: стрілянина, від якої попадали люстри, картини та все, що було скляне на столах….

“За 10 хвилин ми з чоловіком, доня, бабуся та дві собаки вже були в машинах, благо, в нас їх дві, - продовжує Валерія. - З речей майже нічого не взяли, тільки ковдри та подушки. Та ще в машині була їжа, бо ми використовували багажник, як холодильник”.

ВТЕЧА ВІД ЛИХА ВІЙНИ

“Сусіди, які виїхали на кілька днів пізніше, вже пробиралися через блокпости загарбників. Нам же вдалося виїхати з Немішаєве до остаточної облоги, - розповідає тато. - Але ми виїхали в той бік, де було дуже небезпечно - на Житомирську трасу, у бік Макарова.

На трасі скрізь лежали повалені дерева, узбіччя було вже заміновано. Наша дорога нагадувала “слалом” від смерті. Назустріч - нікого, жодної людини чи машини.

Ми доїхали до Миколаївки (селище на початку Житомирської траси), і тільки там вже зустріли людей з місцевої тероборони. Вони дуже здивувалися, що ми взагалі змогли проїхати, але їхати далі по Житомирській трасі не порадили - бо там ворог обстрілював всі машини.

Взагалі, місцеві поставилися до нас з насторогою, а на прохання залишитися десь перепочити, направили до військової частини. Вже військові допомогли, знайшли домівку, де ми могли залишитися і трошки перепочити”.

ВІДПОЧИНОК ПІД ОБСТРІЛАМИ

Світла в Миколаївці теж не було, але в будинку, де поселили родину усиновителів, була піч на дровах. “Там було тепло, ми мали можливість готувати їжу, - згадує мама. - Повезло із сусідами - вони мали генератор, була можливість живлення.для телефонів. Там ми витримали три дні. Але вже розуміли, що треба було тікати. Обстріли посилювалися.

Вирішили їхати разом з іншими жителями Миколаївки, колоною. Взяли з собою сусідів, благо, місця вистачило всім. Наступного дня будинок, в якому вони перебували, був зруйнований прямим влучанням. У нашій колоні було близько 20 машин, з білими прапорами та написами “ДІТИ”.

Все це мені нагадувало, як ми тікали з Донецька, у 2014 році, теж з білими прапорами та написами. Як і той раз, так і зараз нам дуже пощастило. Житомирська траса обстрілювалася, тому місцеві вивезли нас паралельно, через ліси та поля. Так потроху ми потрапили до Вінниці, де в Артема були родичі.

(Далі - читайте у наступних публікаціях)