«Ми почали будувати життя з нуля, без майбутнього». Усиновителька Наталія Івко про порятунок дітей від війни. Проєкт «Живі історії»
Наталія Івко - давній друг Фонду Ріната Ахметова, талановитий влогер. Її відеосюжети про таємниці усиновлення та життя з усиновленими дітьми можна подивитися за посиланням: Тут
Ще 14 років тому Наталія та Вадим Івко з Київщини стали усиновителями вперше. Вони прийняли до себе маленьку Наталочку, світлину якої знайшли на порталі «Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!». Потім у подружжя народилася Соломійка, в кінці 2016 року цю родину поповнила 3-річна Іванка, а у 2019 до великої родини усиновителів Івко долучилася маленька Єва, світлину якої батьки теж вперше побачили саме на нашому порталі.
Зараз, коли більше року триває війна, програма «Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!» збирає історії порятунку дітей усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів. Інтерв'ю про те, де зустріла війна родину Івко і як діти адаптувалися за кордоном - читайте у проєкті «Живі історії».
НА БУДИНОК, ДЕ БУЛА НАША КВАРТИРА, ВПАВ ЛІТАК
- Наталко, розкажіть, коли ви зрозуміли, що прийшла біда, і почали евакуацію?
- У те, що буде війна, наша родина не вірила і не готувалася. Речі не збирали, тривожну валізу не пакували, плану не мали. 24 лютого над нашим будинком було голосно, гаряче, страшно – Бориспіль в ту ніч потрапив під ракетні удари. Дітям наказали взяти по три комплекти білизни та одній іграшці. Сіли в машину та за годину виїхали в Хмельницький – там живуть батьки чоловіка.
Пізно ввечері добралися до потрібного місця. 25 лютого на будинок, де знаходиться наша квартира в Києві, впав російський літак. Точніше, його уламки. Нам з чоловіком не вдалося захистити дітей від новин та тривожності - ми відчували розпач від того, що не могли гарантувати їм безпечне дитинство, почалися проблеми з психологічним станом дівчат. Саме тоді прийшло рішення на два тижні виїхати за кордон.
- Що встигли взяти з собою?
- Я залишила дім в легкій курточці та літніх кросівках, але з собою у мене було три різних флакони з туалетною водою. У Єви було лише дві пари колготок, одну з яких ми спалили на радянському обігрівачі, коли намагалися терміново їх висушити (нагадую – перші дні магазини не працювали). Іванка взяла з собою велику акулу, яка займала половину багажника і дико мене дратувала. Соломія замість іграшок тягнула кілька скляних «снігових» кульок, що поступово розбивалися. Наташа поклала в рюкзак три різних (!) капці й купальник. Чоловік взяв все необхідне, але залишив медичні документи дітей.
ВЗАГАЛІ НЕ СПАЛА КІЛЬКА ДІБ
- Що було найскладніше в дорозі?
- Ми поїхали в Угорщину – виключно тому, що на пунктах пропуску в цю країну були найменші черги. На той момент я вже не спала кілька діб взагалі – за кермом було важко. Про все інше в той момент не думалося, інших складнощів не було, була одна велика біда: війна.
Складнощі почалися потім, коли ми знайшли місце і почали будувати життя в еміграції. За два дні вирішили їхати в Німеччину - нам запропонували там квартиру, але, коли ми вже були в дорозі, пропозицію скасували. Майже випадково опинилися в Австрії, де й перебуваємо досі.
МИ ПОЧАЛИ БУДУВАТИ ЖИТТЯ БЕЗ МАЙБУТНЬОГО
- Як ви з дітьми адаптувалися в новій країні?
- Колись на курсах прийомного батьківства ми робили вправу, під час якої моделювали та уявляли почуття дитини під час переміщення із державного закладу додому. Всім учасникам було зрозуміло: це складно.
Стале життя, все звичне, ось тут мої особисті речі, ось коло спілкування, розклад дня, знайомі маршрути. І в якусь мить все це зникає. І доводиться звикати до нового життя: нові маршрути, нове ліжко, немає звичних речей, зникло коло спілкування. Дехто під час вправи плакав, більшість усвідомлювала, як неймовірно важко людині, коли життя робить такі круті повороти.
Рік тому я дізналася, наскільки це насправді важко – ми почали будувати життя з нуля і без майбутнього. Без фундаменту, опори й планів на завтра. У дітей були ми з чоловіком – хочеться вірити, що дівчата бачили в нас свою опору. А у нас з чоловіком не було нічого, окрім одне одного, життєвого досвіду й надії…
Я доволі міцне створіння, мене важко образити чи зачепити, якщо людина не входить в коло близьких мені друзів-знайомих. Втім, і досі, коли чую щось на кшталт «ага, вам добре, ви поїхали», внутрішньо згортаюся в маленьку непомітну кульку.
(Далі - в наступних публікаціях)
Інші історії проєкту ЖИВІ ІСТОРІЇ:
1. МАРІУПОЛЬ. Мама ДБСТ Ольга Паламарчук:
«Ми приїхали в цент опіки і зрозуміли, що залишилися сам на сам з війною". Тут
2. МАРІУПОЛЬ. Мама ДБСТ Грідіна:
«Невже ми врятували 13 дітей з війни в Маріуполі, щоб втратити їх у Вроцлаві?» Тут
3. ЧЕРНІГІВ. Опікуни Максим та Євгенія Сєнцови:
«Документи Левка нам оформили за три годині, між обстрілами" Тут
4. КИЇВЩИНА. Усиновителька Валерія Терехова:
«Ми не хотіли залишати домівку в Немішаєве, яку тільки придбали" Тут
