Ольга Паламарчук (ДБСТ, Маріуполь): “Ми приїхали в центр опіки і зрозуміли, що залишилися сам на сам з війною…” (Частина 1)
Програма “Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!” продовжує спілкуватися з родинами ДБСТ, опікунами та усиновителями, які дивним чином виїхали з епіцентру ворожих обстрілів.
Ця публікація ‒ про ДБСТ Володимира та Ольги Паламарчук, які трималися в Маріуполі під нещадними обстрілами ворога 21 день, після чого дивним чином зуміли виїхати, аби врятувати життя своїм 10-ти дітям.
“Маріуполь був сучасним, европейським містом…”
‒ Олю, щиро дякуємо, що погодилися розказати вашу історію! Скільки років ви жили в Маріуполі?
‒ Я прожила у Маріуполі 12 років з моменту одруження. Це рідне місто мого чоловіка. Сама я родом із містечка Ясинувата (неподалік від Донецька), яке теж постраждало від рф. Тому за цю війну я отримала цілу купу травм: Ясинувата ‒ містечко мого дитинства, Слов’янськ та Горлівка ‒ міста мого навчання, Маріуполь ‒ місто мого дорослого життя. Усі ці міста зазнали страшенних руйнувань і постраждали в першу чергу.
‒ Що для вас слово Маріуполь зараз?
‒ Я дуже полюбила це місто, в якому жила з 2010 року. Маріуполь ‒ класний, теплий, комфортний. Велике місто, але не схоже на мегаполіси, воно мало свою камерність, затишність. До того ж у ньому було багато можливостей для розвитку. Останні 5-6 років, коли змінився мер, Маріуполь розквітав.
Навіть зараз ми з дітьми в Швейцарії, де дуже красиво й затишно, але тут немає нічого, що мене б здивувало. Все це я бачила вдома, у Маріуполі… До 24 лютого 2022 року Маріуполь був сучасним проєвропейським містом, де ми збиралися прожити все життя і виростити дітей...
“Ворог, наче монстр, ішов Маріуполем і знищував усе крок за кроком”
‒ Олю, що допомогло вам витримати жах щоденних обстрілів? Адже 21 день ‒ це довгі три тижні!
‒ З початку війни ми змінили своє мислення. Виключили “майбутнє” та “завтра”, залишили тільки “сьогодні” та “зараз”. Розбивали день на вирішення дрібних, але життєво важливих завдань: принести воду (знайти, де вона є, вистояти в черзі, принести дітям), приготувати їжу, знайти ковдри для дітей тощо.
Аби не з’їхати з глузду, я намагалася не фіксувати увагу на тому, що відбувається навколо. Хоча це було практично неможливо. Щодня щось було підірвано, хтось був мертвий… Ми могли йти за водою – ще поверхівка стояла, а коли поверталися назад – вона вже горіла і навколо лежалі мертві люди.
Ворог, наче монстр, ішов Маріуполем і знищував його крок за кроком. Спочатку на околицях міста, потім все ближче до центру. Це наче лавина, яка йшла до моря. І ми розуміли, що незабаром цей монстр буде тут, у Приморському районі, – це був єдиний клаптик землі, який ще залишився незахопленим, дорога життя, якою ще можливо було виїхати. “
Зараз замість нашого дому – величезна воронка та дві стіни”
– Це неможливо осягнути розумом, сльози в очах від кожного вашого слова…
– Зараз я все це розумію, але не приймаю! Навіть зараз, перебуваючи у Швейцарії, я хочу повернутися у той, свій Маріуполь, яким він був до війни. Я не до кінця вірю, що ці фото сучасні, це ніби як з людиною у труні… Ти з одного боку впізнаєш її, а з іншого – це наче вже й не вона.
Навіть якщо звільнять Маріуполь, я не уявляю, як там можна буде відновити життя і як там жити. Адже я пам’ятаю ці воронки, ці накриті мертві тіла, могили у дворах або просто трупи на вулицях. До кожної локації схована в пам’яті страшна згадка … І я не знаю, як там можна жити. Можливо, щось зміниться всередині мене, але зараз я цього не уявляю.
– Ми знаємо, що з самого початку війни Маріуполь був заблокований. Де ви перебували?
– Справа в тому, що напередодні війни наша машина зламалася вщент. Удома ми мали запаси їжі, але коли до нас прийшли українські солдати і попросили швидко виїхати, бо тут буде прорив і будуть страшні бої, то ми поїхали. Цим вони врятували наше життя. Нещодавно мені надіслали відео нашого дому – там просто величезна воронка від авіабомби та дві стіни.
“Ми 21 день прожили в центрі опіки, сподіваючись на евакуацію”
– Чи ви здогадувалися, що ніколи більше сюди не повернетеся? – У жодному разі! Ми сподівалися, що залишаємо дім ненадовго, що зараз усе швиденько відвоюють у ворога і ми повернемося. Ми взяли їжу та одяг лише на два-три дні. Насипали курям та котам корму і пішли до центру опіки на вулиці Кірова. Сподівалися, що там будуть автобуси, які евакуюють нас із цього мороку. Але за нами ніхто не приїхав. Ніяких автобусів не було, і ми 21 день прожили у центрі опіки разом з такими ж, як і ми…
– Але ж центр опіки знаходився у центрі, який постійно бомбили?
– Так! Ми дуже сподівалися на зелені коридори! Щодня з Вовою (чоловіком) ходили до драмтеатру, де сподівалися почути про це. Взагалі, ми всі були відрізані від інформації і щодня шукали новин. Ми всі шукали хоч якихось новин, бо ми ж повністю відрізані були від усього світу. Це страшно – повна ізоляція і нерозуміння, що насправді відбувається навколо. Ми з чоловіком за ці дні змирилися, навіть гадали, що буде, якщо нас візьмуть у полон, та як потім будемо повертатися через росію… І центр цих новин був – драмтеатр.
Туди з’їжджалися військові та волонтери й повідомляли, чи буде евакуація, чи ні. Зазвичай чули лише “ні”...
Ми бачили, як деякі люди у відчаї збиралися по декілька машин і намагалися виїхати на власний ризик. Хтось загинув, хтось повернувся, хтось все ж таки виїхав… Це навіть не сірий коридор, просто під постійними обстрілами! Адже продуктів, ліків, нічого вже не було!
“Аби не волонтери, маленький Рома просто б помер чи від голоду, чи від алергії”
– Хто допомагав вам вижити?
– Військові проявляли різні дива мужності та підтримки. Десь взяли вантажівки і возили людям воду з джерела неподалік від Азовсталі… Це було єдине джерело. Також привезли туди польову кухню і варили там їжу, якщо були продукти, або просто чай. Хоча складно це назвати чаєм, то був просто окроп із гілками хвої – будь-який різновид гарячих напоїв, адже було дуже холодно.
Вдень температура була не більше 10 градусів тепла. Часто падав сніг, і це було щастя, бо тоді ми знали – в нас буде що пити, чим вмитися хоча б. У нас же у всіх – малі діти, які потребували постійного миття, а памперси швидко закінчилися.
Волонтери Галя й Рома з “Карітас” дивним образом діставали продукти для маленького Роми – йому потрібна особлива безглютенова їжа через важку алергію. Якби не вони, мій Рома помер би з голоду або від алергії.
“Дивно, що в Маріуполі ще залишилися дерева!”
– Де перебували діти? У підвалі? Адже ж були постійні обстріли….
– Підвал був занизький. Там, окрім дверей, доступу до повітря немає, це було б вкрай небезпечно. Ми розмістилися у коридорі, то було майже єдине більш-менш безпечне місце… Ось так мої малі 20 днів провели на матрацах саме у цьому коридорі. Там було дуже холодно, нічого не було… Дітки ходили, закутані в одяг до носиків, – я дуже боялася, що вони захворіють від цього постійного холоду. А це було б катастрофою, бо ліків теж не було.
Постійно була потрібна гаряча вода. Для цього маріупольці випиляли всі дерева навкруги, палили меблі та інший мотлох, аби зробити багаття та зігрітися. Нещодавно дивилася фото Маріполя і була дуже здивована, що ще залишилися там дерева. Тоді нам здавалося, що майже всі дерева згоріли або у багатті, або від вибухів.
“Солдат з автоматом стояв біля мене, аби тільки люди не відібрали в мене рештки продуктів для дітей”
– Чим вдавалося годувати дітей?
– То була величезна проблема. Магазини були зачинені. Зв’язку не було. Ми йшли пішки до служби у справах дітей. Там все було зачинено, нікого не було. Ми зрозуміли, що залишилися сам на сам з дітьми та загарбниками. Пішли до райвідділку поліції. Там нас вислухали, але сказали, що самі нічого не розуміють і стан у нас тепер у всіх однаковий. Вони просто заходили на склади магазинів і розвозили продукти і речі власноруч, поки не почалося мародерство. Тоді нам привезли гречку, рис та багато памперсів. До речі, цих памперсів нам вистачило на всі дні в Маріуполі.
Ще був момент, коли нам дісталися консерви (декілька штук буквально) та їжа для Роми. Я могла принести це сама, до того ж зі мною була ще одна мама ДБСТ Наталія Сидоренко, але ми просто боялися, що дорогою у нас вкрадуть ці продукти і ми не донесемо їх до наших дітей. Бо навкруги був голод, у людей були власні діти, теж голодні…
Наталія побігла гукати наших чоловіків, я залишилася з продуктами у колясці сама. Тут стали підходили голодні люди, зазирати у цю коляску, просити поділитися їжею… Так би в мене все й відібрали, аби не підійшов солдат з автоматом і не захистив мене. Уявіть, біля мене стояв солдат з автоматом тільки для того, щоб у мене не відібрали ті рештки продуктів для дітей, поки не прийшов чоловік із старшими… Це був просто відчай. Люди всі були у відчаї, бо їжі просто не було, ніякої!
“Старші діти потайки роздобували воду та просили їжу в кадирівців, а ті цілилися та посміхалися”
– Як поводили себе діти?
– Діти – просто герої. Я дуже переживала за старших. Вони самі ходили до річки за водою, поки це взагалі ще було можливо. Вони вже великі, я боялася, що їх сплутають з дорослими, аби не вбили. Дуже страшне було мародерство. Люди просто розносили дитячі садочки, інші заклади та несли все, що можна.
Уже потім у Швейцарії старші мені розказали, як потайки роздобували воду та їжу. Якось зустріли кадирівців і просили набрати води чи дати якусь їжу, а ті цілилися в них та посміхалися. У мене просто не було слів від цієї розповіді, я просто обіймала їх і плакала…
– Яким був ваш день? Коли починалися обстріли, десь зранку?
– Обстріли починалися о 5-й ранку. Ми чули гуркіт літаків постійно і скрізь. Лежу і рахую, коли літак скине три бомби. Лунає три вибухи, потім тиша, але ненадовго. І знов – три вибухи один за одним…. І так до опівдня. Ми знали, що тільки після 12-ої години дня можна потихеньку виходити й намагатися щось приготувати.
О 18-й годині приблизно знов розпочиналися вибухи. Треба буго гасити всі вогнища, хоча було дико холодно, бо орки стріляли на будь-яке світло. Ми намагалися зберегти кип’яток, кутали, як тільки могли, щоб була можливість або помити дитину, або дати напитися гарячого, щоб ніхто не застудився.
– Коли бомба влучила в драмтеатр, де ви перебували? Адже там розвозили воду, там збирали новини…
– Нам просто пощастило. Ми прийшли на драмтеатр за водою, але вантажівка тільки поїхала. Аби не чекати годину, – бо саме стільки треба було волонтерам, щоб набрати води й привезти до драмтеатру, – ми просто пішли до знайомих, це майже квартал від того місця. Не встигли ми дійти, як з’явився літак і почав скидати бомби – спочатку на драмтеатр, потім на інші будинки.
У напрямі центру опіки ми побачили спалах вогню і побігли до дітей, оминаючи драмтеатр. Ми бігли до дітей і чули з боку драмтеатру, як страшенно кричали від болю люди, які просто там вмирали…
І хоча там були величезні написи “ДІТИ”, ворог влучив саме так, аби знищити якомога більше людей… Найстрашніше, що я чула в моєму житті – ці крики… Бачили, що замість польової кухні була просто воронка.
Ми з чоловіком бігли звідти з такою швидкістю, якої в мене до того ніколи не було. З дітьми було все гаразд, але навкруги гинули люди, з’являлися воронки, замість будинків. Ми розуміли – якщо не виїдемо, нас просто тут знищать.
“У маленькому Фольксвагені помістилося 9 людей”
– Як вам вдалося виїхати?
– Того ж дня до нас приїхала Люда Гречанова з чоловіком (теж батьки ДБСТ). Ми особливо не дружили до того, просто діти ходили в одну школу. Вони приїхали до центру опіки дізнатися, чи є якісь новини. Гречанови були неймовірні! Вони десь роздобули другу машину й наступного дня приїхали за нами, аби разом ми спробували виїхати. У той Фольксваген Гольф помістилося 9 людей, а у мінівені Гречанових – 14! Не питайте як, я і досі не збагну.
Аби всі помістилися, Гречанови викинули всі речі, щоб посадити туди дітей і дорослих. Так ми виїхали з Маріуполя – дві родини, жодних речей, у той же вечір, коли знайшлася друга машина. До нас ще приєдналася якась третя машина, і ми виїхали близько 16 години, на власний страх і ризик…
Ось такий був “коридор”! Виїжджали довго, бо на виїзді була велика купа машин. Щохвилини чекали “прильотів”, молилися, майже не говорили... Це було просто диво, коли ми повернули у напрямку до Бердянська…
(Продовження читайте в наступній публікації)
