Якщо твоє серце відкрите – ця дитина ніколи не буде чужою: історія адаптації усиновленої дитини в сім’ї Мірошниченків

До дня народження порталу «Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству – ні!», якому 11 грудня виповнилося 14 років, ми підготували цікаве інтерв’ю з членами відомої родини Мірошниченко, які нещодавно всиновили дитину.

Тож в рамках проєкту «Кроки до дитини: відверта розмова з Тімуром та Інною Мірошниченками» подружжя поділилося своїм досвідом адаптації усиновленої дитини, який стане в нагоді майбутнім усиновлювачам.

Тімур Мірошниченко ‒ відомий український шоумен та актор, ведучий каналу «1+1 Україна», ведучий «Євробачення-2017», лауреат премії Celebrity Awards 2020 в номінації «Телеведучий року».

Інна та Тімур Мірошниченки – щасливі батьки багатодітної родини, вони дарують тепло та любов не лише двом своїм біологічним дітям, а ще й змогли відкрити своє серце для дворічного хлопчика з дитячого будинку, ставши для нього справжньою сім’єю.

Про історію адаптації усиновленої дитини та як родина переживала цей період розповіла Інна Мірошниченко.

ЯК ЗМІНИЛОСЯ ЖИТТЯ РОДИНИ ПІСЛЯ УСИНОВЛЕННЯ ДИТИНИ

— Важко насправді сказати, що воно якимось чином змінилося. Стало просто більше любові, одночасно більше клопотів та турбот з прибиранням, готуванням, організацією дозвілля та інше. Але в будь-якому разі – це очікувані зміни, які приходять у будь-яку сім’ю з появою дитини. А з кожною наступною дитиною змін все менше й менше. Сильним поштовхом до змін є перша дитина, яка повністю змінює побут сім’ї, а вже кожна наступна дитина вносить якусь свою родзинку. Марсель вніс багато любові, тепла та прийняття, і ми цьому дуже раді.

ЗУСТРІЧ ДІТЕЙ З НОВИМ БРАТИКОМ

— Мія та Марко радісно зустріли свого братика Марселя з дитбудинку. Вони одразу подружилися й сильно його полюбили. З тих пір нічого не змінилося – діти дуже дружні.

СКІЛЬКИ ЧАСУ ТРИВАЛА АДАПТАЦІЯ ДИТИНИ

— Насправді нам пощастило, бо адаптація Марселя тривала 3-4 місяці. Це був дуже емоційно складний період, але ми були до цього готові. Дуже раді, що цей період не тривав роками, як часто це буває у діток із закладів, які потрапляють у нову сім’ю. У нас з дитиною швидко сформувалася прив’язаність. І зараз ми маємо ще одну звичайну дитину, яка щодня влаштовує істерики, абсолютно звичайні для цього віку. Тому що істерики дитини, яка проживає адаптацію, – це інший вимір, і це зрозуміють лише ті люди, які проходили шлях усиновлення.

СКЛАДНІ МОМЕНТИ ПІД ЧАС АДАПТАЦІЇ ДИТИНИ В НОВІЙ СІМ’Ї

— Дуже багато було складних моментів під час адаптації. Найскладнішим було те, що у дитини не було розуміння, що таке фізичний контакт. Зазвичай, коли дитина плаче, дорослий її обіймає, бере на руки та заспокоює. З Марселем це не працювало, він цього не розумів, боявся, пізніше проявляв агресію, бо це було вторгнення в його особистий простір. У цей період адаптації в нашій сім’ї ніхто його не торкався просто так, а лише під час переодягання та проведення медичних маніпуляцій. Саме через нерозуміння ним фізичного контакту спроби членів родини обійняти та втішити викликали у хлопчика ще більшу істерику. У Марселя проявлялася аутоагресія (один із механізмів психологічного захисту – Ред.), яскраві приклади депривації (нестача, незадоволення важливих психічних потреб – Ред.), інколи ми навіть не розуміли причини його істерик та як їх зупинити. Ми постійно консультувалися з різними фахівцями з цього приводу. Це була комплексна робота з ліквідації, мінімізації цих наслідків. Також складним моментом було пояснювати оточуючим, що їм не варто втручатися в процес дитячої істерики. Часто під час істерики дитини на вулиці люди дивилися на нас із засудженням. У таких випадках ми намагалися залишатися спокійними, бо дитина тонко відчуває стан дорослих. Ми цей період адаптації прожили і поступово показали Марселю, що обійми – це добре, любов – добре, сім’я – добре. І всі ці труднощі залишилися в минулому.

ЧИ НЕ БУЛО У ВАС ВІДЧУТТЯ ЧУЖОЇ ДИТИНИ?

— Ні, в жодному разі ні. З перших днів у нас було відчуття, що це наш син. Ми з чоловіком неодноразово казали в різних інтерв’ю, що ми не вибирали дитину. Ми одразу морально були готові до того, що будь-яка дитина, яку нам держава дозволить забрати з системи, буде нашою дитиною, і ми заздалегідь прийняли це. Не було жодних очікувань щодо характеру, зовнішності, стану здоров’я. Найперша дитина, яку нам держава дозволила забрати в сім’ю, – це і був наш син Марсель. Ми ще його не бачили, але вже їхали на знайомство з нашим сином. І саме таке у нас було до нього ставлення. Можливо, саме через це і не було відчуття, що це чужа дитина. Далі я запитувала себе, чому, зустрічаючи на вулиці дітей, я відчуваю, що це чужі діти? Все дуже просто, бо в цих дітей є відповідальний дорослий і я не можу близько контактувати з дитиною, поки її батьки не дадуть на це дозвіл. І це вибудовує певний бар’єр. А коли ти знайомишся з дитиною, яку готовий взяти в сім’ю, такий бар’єр відсутній. Відповідно, якщо твоє серце відкрите – ця дитина ніколи не буде чужою.

РАНІШЕ ВИ ПОВІДОМЛЯЛИ ПРО БАЖАННЯ УСИНОВИТИ ОДРАЗУ ДВОХ ДІТЕЙ. ЧИ МАЄТЕ НАМІР В МАЙБУТНЬОМУ УСИНОВИТИ ЩЕ ОДНУ ДИТИНУ?

— Так, я зараз стою в черзі на проходження навчання майбутнього усиновлювача. В черзі – вже 2,5 місяці. З самого початку ми хотіли взяти двох діток, але нам психолог дозволив лише одну дитину. В червні цього року ми отримали цей висновок, в червні його реалізували, а у вересні я прийшла до служби у справах дітей та повідомила, що ми хочемо усиновити ще одну дитину. Тому нас направили на повторне навчання. До речі, я спілкувалася з багатьма усиновлювачами з усієї країни. В жодному регіоні, окрім Києва, так не роблять. Моя ситуація не унікальна. Такі випадки були: коли у висновку була вказана одна дитина, а батьки після усиновлення відчували, що готові подарувати свою любов ще одній дитині. В таких випадках ідуть назустріч, проводять додаткові сесії з психологом, міняють висновок і дозволяють брати в сім’ю ще одну дитину або більше. Але в нашому випадку ця схема не спрацювала. Тому ми знову стали в чергу і якщо пощастить, то на початку 2024 року ми отримаємо запрошення на навчання й знову розпочнемо цей шлях усиновлення. Часовий проміжок між усиновленням однієї та другої дитини становитиме рік, а могли б одразу забрати двох діток у сім’ю. Але така наша доля, мабуть, так треба було.

Початок історії про те, як сім’я Мірошниченків наважилася на усиновлення, читайте за посиланням.

Також дізнатися більше про те, як подружжя проходило навчання, можете тут.

Окрім цього, родина розповідала про кроки підготовки документів (читайте тут) та поділилася своїм досвідом пошуку й знайомства з майбутнім сином (читайте тут).