Замість тисячі слів: Післямова до Міжнародного дня слова «дякую», який відзначали 11 січня. Блог Римми Філь

У календарі цей день значиться як Міжнародний день «дякую». Кумедно, що таке розхоже слово, яке ми вчимо та вимовляємо одним із перших у своєму житті, має окремий день у календарі!

«Дякую» може бути різним: дзвінким, щирим, вистражданим, зболеним, старечим, молодим, дитячим. «Дякую» може бути напруженим і сердечним, сказаним словом або ділом. Або усмішкою. Або… в’язаними вовняними шкарпетками. Мільйон відтінків і сенсів.

Коли я дізналася про цей особливий день у календарі, відразу подумала про різноманіття «дякую». І про війну… Можливо, тому що війна не відпускає. Так, мабуть, і не відпустить ніколи. А, може, вона просто навчила цінувати та берегти.

Так сталося, що все життя я працювала з людьми та їхніми долями. Це складне й водночас дуже важливе стикання. Звичайно, ніхто не прийде до редакції поділитися радістю. Майже ніколи такого не було. Люди завжди приходили зі своїми проблемами та бідами, як до лікаря. І коли вдавалося їм допомогти, то найважливіша подяка полягала для мене у взаєминах.

Але те, з чим ми стикнулися під час війни у Фонді Ріната Ахметова, навіть складно передати наповненими й точними словами.

У величезних цифрах мільйонної допомоги та врятованих життів кожного при наближенні сольно звучить це багатолике «Дякую». Ні, не так, душевна подяка, жодного разу не вимовлена навіть. Просто вистраждана.

Від цієї тонкої та високої ноти часом ставало навіть страшно. Коли дякували люди за те, що допомогли вивезти з-під обстрілу не тільки їх, але й стареньку руду кішку. Що не відмовили в допомозі, що принесли додому пакет із гуманітарною допомогою старенькому, який не ходить.

Ні, це куди більше, ніж вдячність. Це ставлення, заради якого треба було через усе це пройти.

Я вже не пам’ятаю по батькові бабусі з Ольгинки (селища на самому краєчку фронту), яка передала Рінату Ахметову шкарпетки. Звичайні вовняні шкарпетки, зв’язані на п’яти спицях в маленькому будиночку, поки є світло. Я запам’ятала дуже добре ці шкарпетки. І тепло, передане через сотні кілометрів.

Цими роками багато було різних символічних речей, що запам’яталися своєю душевністю. І для мене це найцінніший і найважливіший багаж.

Страшна зима 2015 року. Обстріли та морози були, здається, безперервні, а стан людей неймовірно складним – багато загиблих, поранених.

Колони з гуманітарною допомогою Штабу Ріната Ахметова супроводжував директор Фонду, сильна й дуже міцна духом людина. Якось телефонує він мені і тремтливим від хвилювання голосом розповідає, як ішла колона з машин Штабу засніженим і напівживим містом і як люди махали, вітаючи її. А на Артема, біля Собору, люди, які вийшли після служби, хрестили наші машини – як у дорогу мати хрестить дитину.

Замість тисяч слів і цифр. Тільки погляд і один жест…