Як наставник може допомогти дитині із затримкою психоемоційного розвитку?
Значна частина дітей, які виховуються в системі інтернатів, відстають у розвитку від своїх ровесників хоча б тому, що їхні власні батьки не опікувалися ними у своїй родині, і такий період «занедбаності» міг бути тривалим. Якщо сім’я не перебувала на обліку як нещаслива або була в складних життєвих обставинах, то відставання дитини могло виявитися вже в стінах школи, яку діти зазвичай починають відвідувати у віці 6–7 років.
Ще чимала частина сиріт, які виховуються поза родиною, – це діти з особливими потребами, які виховуються в спеціалізованих інтернатах, тобто їхнє відставання зумовлене станом їхнього здоров’я, хоча, варто зазначити, що не у всіх випадках воно пов’язане саме з будь-якими захворюваннями психіки. А часто – з тією обставиною, що через свій стан здоров’я діти мимоволі ізольовані від колективу: їх навчають індивідуально або ж у дуже маленькому «замкнутому» колективі товаришів за нещастям.
Чи є в сиріт із затримкою психоемоційного розвитку, які виховуються в інтернатах, потреба в наставника? І чи є в них можливість отримати його? Чи не побоюються люди, які бачать себе в ролі наставників, супроводжувати таких сиріт? Про це розповідає експерт, тренер майбутніх наставників, психолог Алла Сорока.
Діти з накопиченими психологічними травмами починають відставати
– Є серед учасників тренінгів ті потенційні наставники, які планують працювати з дітьми з затримкою психоемоційного розвитку?
– Є! «Завтрашні» наставники цікавилися таким питанням на тренінгах. Ми пояснили, що така праця може принести добрий результат: як якісний стрибок у розвитку – підлітку, так і моральне задоволення – самому наставнику.
Часто в дітей, які виховуються в умовах інтернатів, затримка психічного розвитку (ЗПР) – набута. Вона з’являється внаслідок накопичення психологічних травм. Зростання внутрішнього напруження може позначитися як на поведінці, так і на здоров’ї дитини: насамперед на психологічному стані і психічному здоров’ї. Воно пов’язане саме з тим, що ці діти виховуються не в сім’ї, що в них немає поруч свого «персонального» дорослого, який вчасно зніме цю напругу. Не розділені, не пережиті й не пробачені образи позначаються і на психологічному, і на психічному здоров’ї сиріт, які виховуються в інтернаті, і можуть викликати і ЗПР, і навіть психосоматичні захворювання.
Накопичене внутрішнє напруження заважає людині в будь-якому віці, тим більше заважає дитині засвоювати знання. Ми пояснювали це учасникам тренінгу на простому прикладі: якщо, припустимо, вас незаслужено образила близька вам людина, вчинила із вами несправедливо, то ви будете думати про це, переживати через це. Вам складно буде засвоювати будь-яку іншу інформацію, вивчати який-небудь предмет.
Діти в інтернатах – це здебільшого знедолені діти. Вони пережили зраду у власній (біологічній) сім’ї. А діти не завжди можуть розібратися в тому, що сталося в їхній родині, вони схильні брати вину на себе. Цей внутрішній емоційний стан не дає їм розслабитися. По суті, вони перебувають у хронічному стані стресу.
Хронічний стан стресу виражається у відставанні в розвитку пам’яті, уяви, мислення. У поведінці дитини він може бути виражений у різких перепадах настрою, швидкій стомлюваності, неуважності, надчутливості, загостреному почутті справедливості.
Діти з накопиченими травмами починають відставати – вони повільно засвоюють програму, тому що занурені у свої думки про емоційні травми, образи, які їм ні з ким було розділити. Значить, вони їх ще не пережили, не впоралися зі стресом. Діти будуть, швидше, заучувати програму, «зубритимуть», ніж розумітимуть суть предмета. Тому і програми в школах для дітей зі ЗПР полегшені, оцінки «спущені» до рівня, на якому перебуває розвиток цих учнів. Якщо наставник зможе прийняти на себе накопичені переживання цих дітей, допомогти «переварити» їхнє минуле, то заповнить цю емоційну потребу дитини розділити свої переживання з людиною, яка її зрозуміє.
Заповнивши ці емоційні потреби, наставник може наблизити емоційний стан дитини до норми. Якщо градус внутрішньої напруги в дитини знизиться, то вона почне «вирівнюватися» автоматично, почне спокійніше поводитися, краще вчитися. Коли в підлітка з’явитися людина, з якою вона поділяє свої переживання, є шанс, що він стане менш замкнутим і в нього виникнуть взаємозв’язки з іншими людьми. Він соціалізується. Це ми говоримо про психоемоційну затримку в розвитку.
Наставник може допомогти і вихованцю інтернату з розумовою відсталістю
– Якщо ми говоримо про розумову відсталість людини, то вона виникає в результаті органічних ушкоджень центральної нервової системи, – пояснює Алла Сорока. – У випадку із ЗПР, ми говоримо про те, що, заповнивши психоемоційну сферу дитини, ми потенційно можемо повернути її до норми. Розумова відсталість – це набута або вроджена патологія головного мозку. Це зміни всієї особистості загалом. Звичайно, таку дитину має спостерігати лікар, надаючи їй кваліфіковану необхідну допомогу і контролюючи її стан. Однак наставник сироті зі згаданими проблемами потрібен, як і здоровій дитині-сироті, і дитині із ЗПР, яка виховується в інтернаті.
Наставник може соціалізувати дитину з таким порушенням, як розумова відсталість, якщо стане її комунікатором. Ця дитина може соціалізуватися не за допомогою своїх розумових здібностей, а навчившись за допомогою наставника комунікувати з зовнішнім світом, навчившись спілкуватися, зокрема і з незнайомими їй раніше людьми.
Як вже неодноразово згадувалося в різних публікаціях на тему підготовки сиріт до дорослого життя, однією із серйозних проблем для випускників такої досить закритої системи, як інтернат, є розв’язання своїх питань в установах: оформлення документів, поставлення на квартирний облік. Випускники інтернатів боятися йти в установи – вони там «губляться» і, як правило, не зустрічають із боку представників цих організацій бажання допомогти. Таке бажання взагалі не часто трапляється в бюрократичному середовищі, і це відчувають практично всі відвідувачі таких офісів. Але сироти реагують на це більш болісно, ніж люди, які виховувалися в родині й мали досвід ходіння інстанціями разом зі своїми батьками, а пізніше – і самостійно (наприклад, брали якісь довідки в ЖЕКу, оплачували комунальні послуги в банку). Сироти ж, впадаючи в стан розгубленості у перерахованих установах, зазвичай ідуть, не вирішивши своїх насущних питань. А наставник може допомогти підлітку-сироті, зокрема і з розумовою відсталістю, подолати цей страх, навчити його створювати взаємозв’язки з людьми.
