Вихід зі сходу. Річниця. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора Психологічної служби Штабу Ріната Ахметова

Минув рік із початку подій на сході країни, з початку війни.

Рік — це багато чи мало?

Мабуть, багато для тих людей, хто виїхав, і мало, якщо дивитися на ситуацію з позиції «великої історії».

Перша хвиля евакуації — це були люди, які виїжджали на пару днів «перечекати», у надії, що вони швидко повернуться. Потяги та автобуси рік тому були переповнені замисленими пасажирами, які їхали з невеликими валізами: хто в гості, хто до родичів, хто в нікуди. Але всі їхали «ненадовго».

Друга хвиля — це люди, які покидали рідні домівки похапцем, під обстрілами, хто в чому. Багато хто тікав у тапочках і нічних сорочках, хтось забував навіть дитячі речі, просто хапав дитину на руки й тікав. Люди тікали просто на точку збору з невеликою сумкою, без речей, у паніці і страху за своє життя.

Третя хвиля, осінньо-зимова. Це люди, які або не виїжджали до останнього, або виїхали, повернулися і знову через загрозу життю були змушені тікати. Хоча їхати їм було нікуди, і вони не вірили, що десь потрібні.

Рік для людей без дому — це багато.

Рік для країни, яка стікає кров’ю і втрачає своїх дітей, — це багато. Дуже багато.

За цей рік я багато разів чула фразу: «Треба тільки переїхати, і все налагодиться, чому вони не переїжджають? Або переїжджають, але не шукають роботу».

Я бачила переселенців із різним рівнем достатку. Але розгублені вони були однаково, бо багато хто з них виїжджав ненадовго, і це «ненадовго» триває донині. А фразу «все налагодиться» ці люди сприймали як удар по зубах.

Криза: болюча й різна

У психології є таке поняття — «криза». Ми завжди інформуємо людей, як вона буде розвиватися, щоб людина була готова. У цьому різниця між побутовими посиденьками, роздумами, що закінчуються фразою «все буде гаразд» і психологічною роботою. У кризі все не буде гаразд. На те вона і криза. Старе вже не працює, нове ще не побудоване, попереду невідомість.

Що ж показав нам цей рік.

Насамперед, криза для різних людей протікає по-різному.

Для переселенців це одна криза, для людей, що залишилися в зоні АТО або повернулися туди, це інша криза, для людей, що живуть у прифронтовій зоні, це третя криза, для родичів тих, хто воює, це ще одна криза.

Цей рік для них усіх протікав по-різному.

Люди, які виїхали із зони АТО, свідомо чи несвідомо, і які не хочуть там жити, зіткнулися з тим, що будувати нове життя дуже складно, боляче й незрозуміло.

«Боляче до кісток», як сказала мені одна з клієнток-переселенок. Боляче покидати на невизначений строк, а може й назавжди свою подушку, подаровану мамою, свої туфлі, книги, які збиралися роками, свій рідний дім, і звикати до думки, що тепер його немає, фактично. Ця криза пов’язана з руйнуванням усього звичного: зв’язків, оточення, всього знайомого й рідного.

«Уяви, це ніби викинули в космос без інструкції. Спершу я просто фізично весь час спала й ніяк не могла прокинутися», — розповіла інша моя клієнтка, яка приїхала до Києва ненадовго, а залишилася на рік.

Криза переселення пов’язана з порушенням фундаменту, опори, яку ти вибудовував. І говорити людям, що буде легко — це неправда. Буде складно. Треба буде будувати життя з нуля. Жити в невизначеності, без друзів, родичів, звичних місць, змінивши соціальний рівень на нижчий, квартиру на «простішу» й відпочинок на «коли-небудь потім». Найлегше це робити тим людям, у яких раніше вже бували такі ситуації. Людям, у яких є досвід «життя в невагомості», у невизначеності, які швидше прощаються з прихильностями або які й раніше жили в хаосі й можуть спокійно зносити відсутність чітких планів на найближчий час, не кажучи вже про віддалений. Таким людям простіше переїхати й почати будувати життя з нуля в незнайомому оточенні.

Криза прифронтової зони пов’язана, насамперед, з постійною тривогою про те, що ж буде завтра. Будуть стріляти або не будуть, тікати або не тікати.

«Я живу на 2 валізах, постійно переправляю речі до родичів, щоб у разі чого можна було швидко зібратися й виїхати. Від цього сильно втомлюєшся. Постійно думаю, що треба б купити нові чашку, виделку, спідницю… Але якщо куплю, а потім раптом потрібно тікати», — говорить жінка, що проживає в невеликому містечку прифронтової зони.

Тут інша невизначеність, пов’язана, насамперед, з постійною присутністю непрямої загрози. Ці люди також не можуть планувати ні своє життя, ні перебіг цього життя. Все підпорядковано невизначеності й думці «а якщо…». Це вимотує і змушує багатьох не жити, а чекати. Саме тому найпоширеніші запити на психологічну допомогу у прифронтовій зоні зараз — тривожні розлади та панічні атаки, адже жити рік поряд із хаосом складно. Психіка так влаштована, що нам потрібна визначеність: або туди, або сюди.

«Стокгольмський синдром»

Криза для людей у зоні АТО пов’язана з багатьма чинниками. Хай там що, але вони заручники ситуації, і їхнє завдання вижити. А для того, щоб вижити в умовах прямої загрози, треба думати й діяти зовсім по-іншому.

Всі слова гніву щодо того, кого саме підтримують ці люди — Україну або ополчення, і що «так їм і треба», — на жаль, лише примітивна реакція на події, і лише слова гніву, які не мають стосунку до реальності. Наша психіка в умовах агресії й жаху розщеплює ситуацію на умовного ворога й рятувальника для того, щоб вижити.

Все це дуже ясно і зрозуміло описано в терміні «стокгольмський синдром». Це термін популярної психології, що описує захисно-несвідомий травматичний зв’язок, взаємну або односторонню симпатію, що виникає між жертвою й агресором у процесі захоплення, викрадення і/або застосування (або загрози застосування) насильства. Під впливом сильного шоку заручники починають співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їхні дії, і, зрештою, ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї і вважаючи власну «жертву» необхідною для досягнення «спільної» мети. Авторство терміна «стокгольмський синдром» приписують криміналісту Нільсу Бейєроту, який ввів його для аналізу ситуації, що виникла у Стокгольмі під час захоплення заручників у серпні 1973 року.

Люди в зоні АТО не можуть жити серед ворогів, вони рано чи пізно ототожнюють себе з ними. Ми на їхньому місці вчинили б те ж саме в 70% випадків. Життя там — це боротьба за виживання, і параметри того, хто має рацію, а хто винен, давно розмиті, — інстинкти є інстинкти.

Ті, хто воює, як і ті, хто живе в зоні АТО, це люди? які зіткнулися з тим, чого раніше в них не було в життєвому досвіді, і що складно було уявити. Вижити у війні означає жити за її правилами, а це означає — всі норми мирного життя стираються і спрощуються, всі ідеї та вірування, якими ти жив раніше, сьогодні не працюють. Те, що відбувається на війні, є жорстоким, страшним і завжди за межею розуміння людської психіки. Саме тому військові, які повертаються додому, завжди не ті люди, які туди йшли. Є чудова добірка фотографій американських солдатів «до війни в Іраку й після», де чітко видно, як загострилися їхні риси обличчя, змінився погляд, і вони почали виглядати старшими на свої роки після військових дій.

Родичі й сім’ї військових стикаються з великою кризою: повертаються інші люди, люди, які живуть у плоскій картині світу, де є свій і чужий, потрібно бігти, бити, дихати, часу на усвідомлення подій часто немає. Є тріумф перемоги й життя, якщо вижив. Змінюється ендокринна система. Жити на адреналіні означає, що звичайне життя завжди буде «не дотягати».

Зберегти людяність

За цей рік змінилися всі учасники подій: хто співчуває, прості люди, які допомагають, навіть ті люди, які ненавидять. Ми всі змінилися, і я, як психолог, можу тільки сказати, що далі криза буде розвиватися ще болючіше, бо інтегрувати ці зміни швидко не вдасться нікому. І добре було б про це знати й пам’ятати. Єдиний спосіб вилікуватися — це повернення до людяності. У людяності ти не один, а якщо ти не один — стає трохи безпечніше, а отже, не так страшно, а отже, трохи спокійніше.