«Все хорошо, прекрасная маркиза?». БЛОГ Римми Філь для segodnya.ua
Пропонуємо вашій увазі блог Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу при Фонді Ріната Ахметова. Блог опублікований у виданні segodnya.ua.
Країна впевнено дивиться в майбутнє. Взимку Україна буде з газом. Ну, майже.
Успішно й радісно, нехай навіть без ознайомлення депутатами, прийнято довгоочікуваний антикорупційний закон, і тепер буде загальна перемога чесних людей над злодіями і злочинцям. Нарешті настане люстрація!
І нехай тисячі порядних людей залишаться без роботи, це буде потім. А поки — все добре!
Останній тиждень відзначився жорсткими зіткненнями біля Верховної Ради. Як дежавю. Ланцюги, балаклави, постраждалі міліціонери.
Пам’ятайте, отрута агресії уражає суспільство! Чи зможе людина, яка одного разу взяла в руки зброю, без наслідків для психіки повернутися до мирного життя?
Пам’ятаєте пацанів, які повернулися з Афгану? Скільки їх спилися, скільки залишилися жити з понівеченими війною долями? Постафганський синдром ми переживали дуже довго. Тоді чітко працювала пропагандистська машина, хлопців вважали героями-миротворцями. А пацанам ночами снилися вбиті люди й розбиті кишлаки…
І тоді агресія виривалася назовні.
Майже рік тому суспільство випустило джина з пляшки. Джина агресії і збройного обстоювання своїх прав. Я вірю — у більшості були найкращі наміри й патріотизм. Але сьогодні захисники відчули себе напівбогами, яким дозволено все. Така вседозволеність не може бути творчою.
Суспільство розколоте, країна розірвана, а всі роблять вигляд, що все добре. Наче немає війни. Ніби все закінчилося. На жаль, це просто «начебто» й далеко від реального «є».
Сьогодні міцно увійшло в побут поняття «діти нової війни». Діти ці — і новонароджені, і школярі, і студенти. Вони постраждали. Якась частина з них — фізично, і всі, напевно, крім немовлят — морально.
Міністерство освіти розповідає про якийсь міфічний переїзд вишів із Донецька. Можливо, добра ідея, але абсолютно нереальна.
Ау, чиновники від освіти, про що ви? Як може переїхати звичайний викладач, зарплату якому не платили три місяці? Де він там буде жити? А його родина? А де буде жити й чим буде харчуватися студент-бюджетник, батьки якого залишилися без засобів для повноцінного існування й заледве зводять кінці з кінцями?
А знаєте чому? Тому що ніхто далі свого носа не бачить. Тому що звикли в нас роками строчити радісні звіти, зовсім не вдумуючись, у чому їхня суть.
Із моїх знайомих студентів (а в мене їх чимало, оскільки двоє дітей студентського віку) всього двоє змогли перевестися з донецького вишу до профільних вишів інших областей на бюджет. Решті красиво відмовляли.
— Все добре, ми вас розуміємо, але виш не гумовий. І взагалі, у Києві вчитися так важко…
Питання зі школами та вчителями взагалі не розв’язалося. Вчителі Донецька й Луганська не отримують зарплату, але працюють. В українських, зауважте, школах. А який атестат отримають донецькі діти? І чи отримають взагалі.
Найлегше відхреститися — ми за цю територію не відповідаємо.
Але, дозвольте, це ж громадяни України, і це вашої ж країни спільні діти! Або вони вже не ваші?! Ви їх зовсім викреслили, панове чиновники?
До речі, зараз свідоцтва про народження в Донецьку видаються українські!
Діти народжуються в бомбосховищах і підвалах пологових будинків — лікарі змогли подбати й перенести в підвали лікарень усю необхідну апаратуру. А допомогу на новонароджених дітей, стараннями наших чиновників, матусі не отримують.
А як підняти дитину у війну? Без грошей, без миру? Без надії?
Зараз у зоні АТО живуть 40 тисяч дітей до 2 років.
Як вони живуть? Що вони їдять?
Звичайно, хто може їде. Коли можуть і куди можуть. Коли наступного дня після обстрілу Горлівки в пунктах тимчасового перебування переселенців була черга матусь із денними (!) новонародженими, навіть бувалі МНСники не могли стримати сліз.
Все літо Гуманітарний штаб допомагав вагітним жінкам — й евакуюватися, і забезпечував ліками. Закуповував генератори пологовим будинкам. Тому що генератор — це не просто пристрій, що виробляє електроенергію. Це шанс на життя. Шанс на те, що не відключиться апарат штучної вентиляції легенів у малюка.
У нашому «архіві» історій — багато всього. Як рятували малюків із гідроцефалією, як перевозили крізь численні кордони малу з пороком серця…
Дай Боже, щоб вона жила, ця маленька біженка від війни… Це «дитя нової війни».
Біженці. Переселенці. Непотрібні люди.
За літо, із самого початку війни, уряд так і не захотів розв’язати проблему з переселенцями. Розв’язати, допомогти, а не відхреститися бадьорими рапортами-законами.
Ні-ні, звичайно ніхто нікому нічого не винен. Ми самі в усьому винні. Це ми закликали війну. Це ми не взяли до рук зброю й не пішли відвойовувати незалежність.
Стіна нерозуміння — найглухіша й найвища, найстрашніша.
Ось і їдуть на батьківщину переселенці. Які попоневірялися між родичами-знайомими, пошукали щастя в чужому краю.
Щоката дівчинка з наївними очима якось по-старечому говорить у камеру: «Повертаємося. Адже рідні стіни — лікують».
А психологи, які працюють із дітками, стверджують, що перед поверненням додому в дітей з’являється страх перед війною й невідомістю. Але вони цей свій дитячий страх дуже ретельно приховують від рідних. Адже навіть маленьким розумом своїм вони розуміють, що батькам просто нікуди подітися.
Для багатьох біженці зі сходу — як валіза без ручки. І нести важко, і викинути шкода. Допомогти б якось треба, але як?
Легше нічого не говорити. Як ніби нічого не відбувається.
Нічого не бачити. Забути. Про те, що стріляють. Про те, що третина Донецька, часом, живе в підвалах, що в будинках немає води, світла й газу.
Не знати, що тільки в районі аеропорту зараз живуть 6000 осіб. Серед них і сьогодні дуже багато дітей. Там майже не залишилося вцілілих будинків. А обидві сторони щось говорять про героїзм. Невже зруйнований аеропорт, що перетворився на руїни, вартий життів сотень мирних жителів? З чиєї милості їх теж зробили «кіборгами»? Це що за боротьба за п’ядь землі?
Я не можу прийняти таких моїх захисників.
І впевнена — справжній героїзм — вимкнути цю війну.
Велика політика вбиває маленьких людей. Геополітика вбиває цілі міста.
Я вмикаю телевізор і чую передвиборні бравурні промови. Воєнна риторика. Повсюдна боротьба.
Коли ж ми закінчимо воювати й почнемо будувати? І куди тоді подіти людей, звиклих воювати, і тих, у кого війна відібрала все.
