Війна, яку не можна забути. І яка не повинна повторитися. БЛОГ Наталі Ємченко, директора зі зв’язків із громадськістю та комунікацій СКМ
Ніколи знову. Є страшні речі, які не повинні статися ніколи знову. Ні з нами, ні з нашими дітьми, ні з нашими онуками. Те, що ми не маємо права передати їм. Така собі антиспадщина. Для мене – війна. Насамперед – війна на Донбасі.
Саме тому війну, яка трапилася, яка ще триває, потрібно знати й пам’ятати. Потрібно пам’ятати, у деталях, у цифрах. В особах. Для того, щоб війни не сталося ніколи знову. Потрібно пам’ятати про те, скільки мирних людей загинуло. Скільки людей дістали поранення і стали інвалідами. Скільки з них – діти. Скільки людей отримали травму війни (тут я говорю про психологічні травми). Хто і як допомагав і допомагає її жертвам.
Війна на Донбасі йде вже більш ніж три роки. 3 роки мільйони людей – на межі виживання й за нею. 3 роки практично щодня люди гинуть і отримують рани.
3 роки ми в Гуманітарному Штабу Ріната Ахметова допомагаємо сотням тисяч людей боротися і виживати. З рішення Ріната Ахметова в серпні 2014 року створити Гуманітарний штаб почалася безпрецедентна історія допомоги. Історія співчуття, об’єднання й довіри, яка є невіддільною частиною гуманітарної катастрофи.
2014 року ми в Штабі Ахметова з крейсерською швидкістю шукали шляхи і способи допомагати жертвам цієї війни, рятувати їх. Долаючи загальний скепсис, перешкоди, втому. З абсолютною самовіддачею вчилися слухати і відчувати один одного й людей, яким допомагаємо. Відчувати чужий біль, поділяти чужу радість, приймати чужу подяку.
Для мене 3 роки Штабу – це історія, сповнена поваги до тисяч волонтерів і працівників. Ви – герої. Ви – гордість. Без вас врятувати більш ніж мільйон життів було б неможливо.
Евакуація, розселення, робота гарячої лінії з травня 2014-го. Добу безперервно біля телефонів – працівники Фонду Ріната Ахметова і їхні чоловіки, дружини, діти. Встигнути організувати і вивезти приблизно 40 тисяч осіб із пекла війни – надзавдання. І знову тим самим маршрутом, знаходячи сили для найважливіших слів: «Все буде добре. Ви будете в безпеці».
Перші колони з продуктовими наборами в серпні-вересні 2014-го. Гігантські черги на пунктах видавання. Немислима логістика, бездоріжжя, обстріли, безпрецедентна географія допомоги. Сотні міст і селищ, куди Штаб привозив продуктові набори. Сьогодні це вже понад 10 мільйонів наборів. Тепер це майже щоденні виїзди волонтерів у гарячі точки, де й далі залишаються люди. І знову прості та важливі для людей слова: «Ми про вас пам’ятаємо, ми вас не залишимо».
3 роки Штабу – це тисячі людських історій. Дорослих і дитячих. Пам’ятаю їх на імена. Обличчя пам’ятаю. Рідних. Від кожної історії – зупиняється дихання.
Владик, Мілана, Даня, Маша, Катя, Саша… Півсотні поранених дітей із війною в очах. Вони стали нашим натхненням. Вони – переможці у своїх страшних історіях. Вони одужують, проходять реабілітацію й починають жити заново.
4-річна Ангеліна щиро радіє лікам – завдяки їм може ходити. Її силі волі та прагненню жити повноцінно позаздрить будь-яка доросла людина. Вона просто ще не знає й не вірить, що буває по-іншому. Попереду в неї ще багато випробувань. Але головну перевірку своєї маленької, але щирої віри, вона вже пройшла на відмінно.
74-річна Тамара Андріївна, яка з нетерпінням чекала в себе вдома наших волонтерів із продуктовим набором. Вона справно, кілька разів на тиждень, телефонувала нам поділитися емоціями, подякувати, підбадьорити. Ненав’язливо, крадькома, щиро. Просто їй більше не було кому сказати ці слова.
Ми пам’ятаємо всіх цих людей на імена.
Цього літа, третього літа війни, вийшла нова доповідь ООН. А в ній нові страшні цифри: за період з 16 лютого до 15 травня 2017 року загинули й були поранені 193 мирні жителі Донбасу. 13 з них – діти. Це на 48% більше проти періоду кінець осені-зима 2016–17 років.
Миру в далі немає. І кожну жертву цієї війни важливо пам’ятати. І тим, хто в біді, потрібно допомагати. І робити все, щоб допомогти вижити. І щоб мир. І щоби ніколи знову не прийшла війна.
