Війна не навсправжки, або Історія нас нічому не вчить. БЛОГ координатора психологічної служби Штабу Ріната Ахметова Альони Лук’янчук

Світ дуже дивний. Той, хто його створив, явно був естетом із тонким почуттям гумору. Можливо, боги були настільки проникливі, що зробили світ таким прекрасним, а людей настільки забудькуватими.

 

Одна моя подруга завжди жартувала, що в неї погана пам’ять, і її чоловік дуже щасливий через це, щороку привозить її до одного й того ж готелю, і вона щороку милується фонтанчиком, стільчиком, камінчиком. Він щасливий, вона щаслива.

Це добре, якщо йдеться про готель. Гірше, якщо ми говоримо про роботу, дітей, обіцянки й важливі речі, які мають бути виконані.

Історія розповідає, що упродовж 2000 років люди усвідомлено записували факти своєї діяльності. А до цього історичного рубежу людство менш ясно усвідомлювало свою життєдіяльність.

Ми всі вчили ці самі факти на шкільній лаві: війни готів із гунами, французів з англійцями, Перша світова, Друга світова. Ми ретельно виписували поворотні моменти кожної війни, поіменно знали героїв Другої світової війни й пишалися цим. Фраза «діди воювали» стала тим сірником, який запалив війну 2014 року.

Чеченська війна, Близький Схід…

Афганська війна, складна й незрозуміла. Радянські війська прийшли у країну з іншою культурою, іншою мовою й віросповіданням, до людей, які гадки не мали про жодний соціалізм. Чи говорили нам на уроках історії про цей факт? Швидше, ні, ніж так. Так прийнято — говорити про війну тільки через її героїв, через тих, хто пройшов її із доблестю.

Ще всім відомий Ахіллес воював, щоб його ім’я запам’ятали на віки. І його запам’ятали назавжди. Як і сотні імен героїв інших воєн. Скільки було за історію людства війн? Десятки? Ні, швидше сотні. Сотні війн, які приносили одиничних героїв і забирали мільйони обірваних спотворених життів. Обірваних, бо життя цих людей раптом обривалося не з їхньої волі, а з волі людей, які стріляли.

Чи думали ми про цих людей, коли вчили історію на уроках? Уявляли їх? Чи думали ми про конкретних людей, які залишилися без близьких, домівок, дітей, які стали інвалідами в кожній із цих воєн. Ні. Інакше ми б зробили все, щоб більше такого не повторити.

Історія залишає тільки сухі цифри. Як учора, так і сьогодні, у сухому залишку лише чорні скупі літери:

«На жаль, за цю операцію загинуло n людей…»,

«N будинків зруйновано…»

Сухі цифри. Як у звітах у бухгалтера.

Хто-небудь уявляв собі, скільки в реальності жінок було зґвалтовано за Другу світову війну? Скільки було вбито дітей, зруйновано будинків?

Я гадаю, що п’яти детально описаних історій про те, що ось жив чоловік, ось його немає, достатньо для того, щоб середньостатистична людина заплакала й надовго замислилася. І більше не бажала б говорити про війну ніколи…

Це головна причина посттравматичного розладу, коли овіяні романтикою перемог юнаки та чоловіки йдуть на війну, а повертаються з болем у душі і спогадами про смерть конкретних людей яких, вони бачили живими. Із почуттям власного сорому і провини перед їхнім болем і жахом. Усвідомленням того, що все побачене й пережите тепер залишиться з ними назавжди. А що якщо лікувати причину, а не наслідки, і перестати годувати романтизм вбивств?..

Адже в сім’ї практично кожної людини є покоління з покаліченою війною долею…

Тоді чому ми цього не пам’ятаємо?

Чому у школах ми досі вчимо тільки героїв, а не наслідки будь-яких воєн?

Транслювати імена героїв, які назавжди увійдуть в історію, це добре, але це породжує дедалі більше Ахіллесів, для яких це стає метою. А все інше — сухі цифри.

А може, їх треба поміняти місцями? Одиничних героїв зробити цифрами, а конкретні поламані долі вписати в історію…

Це як удар струмом, коли в дитинстві заліз шпилькою в розетку. Більше ніколи таке повторювати не захочеться. Бо назавжди поєдналися нейронні зв’язки з позначкою — це боляче.

Від страждання не можна вилікуватися, не переживши його. Досвіду не можна набути з книг. Війна в картинках — це не досвід. Війна, яку бачиш на власні очі — це досвід.

Тільки побачивши зруйновані будинки з дитячими речами під уламками, побачивши віконні рами з залишками квіткових горщиків, побачивши зруйновані мости, що зв’язують два найближчі села, тільки це відгукується болем у серці, тим болем, який неможливо перервати, перегорнувши сторінку або переключити кнопкою на інший канал.

І тоді з’являються думки: «А якби це був стільчик мого сина, квітка з мого підвіконня, піджак мого чоловіка… А якби зі мною…»

Відчуття того, що все взаємопов’язано, що всі ми єдині у своїй уразливості, у цей момент назавжди оселиться у свідомості.

За 2000 років ми так і не зрозуміли, що людство — це одна сім’я. Та, що говорить різними мовами, з різним кольором шкіри, віросповіданням, але одна велика сім’я. Й ось вже стільки років натомість домовлятися й навчитися жити за якимись правилами й законами однієї сім’ї, зі спільними цілями розвитку, взаємодопомоги, ми й далі доводимо один одному абсолютно незрозумілі істини, підживлюючи ореолом романтики геройства. Не бажаючи визнавати найпростішу річ: війна — це хаос, жах і біль, розірвані долі, покалічені тіла і зруйновані мрії. Там немає нічого доблесного, як немає нічого доблесного у звичайній м’ясорубці. І про це треба пам’ятати всім, завжди, щоб вчити у школах цю незручну правду, і прагнути всіма силами не повторити подібного на жодному континенті. Ніколи.

У нинішній ситуації треба намагатися говорити правду, насамперед собі, а потім вже одне одному.

Правда має залишитися в історії. Безумовно, правда — це поняття суб’єктивне, але зруйновані будинки, згорілі дитячі іграшки та діти із сивиною у волоссі — це факти. І вони в зоні АТО є всюди. І про це треба пам’ятати всім. Навіть тим, хто просто чув про цю війну, але жодного стосунку до неї не має. Це важливо. Пам’ятати, знати й не дати повторитися.

У Пратчетта, коли він описував ставлення демона до людей, є такий уривок: «Тому що він любив людей. Дуже великий недолік для демона.

Ні, звичайно ж, він робив усе, щоб зробити їхні короткі життя нещасними, така вже в нього була робота, але жоден його винахід не було настільки ж жахливим, наскільки їхні власні. Певно, у них був такий талант… Якось це було в них вбудовано. Вони народжувалися у світі, який був проти них — у тисячах дрібниць, — і більшу частину своєї енергії витрачали на те, щоб зробити його ще гіршим».

Адже за 2000 років ми цілком можемо навчитися творити, а не руйнувати. Адже ми пройшли такий складний шлях еволюції й живемо на такій дивовижній планеті.

Альона Лук’янчук,

клінічний психолог, гештальт-терапевт,

координатор Психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова

ДЖЕРЕЛО