Відокремити зерна від полови. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу

Колись до мене прийшла жінка зі скаргами на тривожний розлад, вона погано спала, постійно переживала і значну частину часу перебувала вдома, незважаючи на те, що раніше була дуже активна й безтурботна. Перша її фраза була: «Я цілком божевільна, так?» Мені знадобилося кілька зустрічей, перш ніж ми перестали говорити про те, що вона зовсім «того…»

 

У нашому суспільстві все, що було з префіксом «пси», тривалий час мало вельми поганий відтінок. Із префіксом «пси» в Радянському Союзі могли бути лише академіки, та й то лише обрані, все інше, чи то люди, симптоми, дослідження чи галузі науки, відразу прирівнювалося до жаху й божевільні, звідки, як відомо, так просто не виходять. Туди був тільки вхід.

Союз давно розпався, а ситуація не змінилася. Психологи, психотерапевти, психіатри — це для середньостатистичної людини звір один, і він із префіксом «пси», а якщо сусіда помітили в одного з цих «звірів», то він точно «того». Відсутність культури психологічної допомоги й дикий жах від слова з префіксом «пси» разом зі спогадами з дитинства, коли бабусі й дідусі говорили про божевільню десь поруч із розповідями про Сибір, зробили свою справу: до психологів ходять рідко, зазвичай, коли вже пора бігти. І звичайна відповідь нашої людини: «Я в порядку», — навіть коли вона заледве стоїть на ногах. Але якщо все-таки сміливці і звертаються, то тут теж плутанина. До психіатрів приходять через розлучення, до психологів — із панічними атаками, а до психотерапевтів — з усім відразу. І в усіх просять «таблетку щастя».

Весь цей «психохаос» цілком здатний уживатися в нормальному житті. Проблема виникає, коли приходить щось надзвичайне, і тоді потрібно точно розуміти, що відбувається, і не соромитися швидко отримувати допомогу.

Сьогодні всі говорять про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), травму і стрес, не дуже водночас розділяючи всі ці явища. Навіть самі психологи з підозрою дивляться на переселенців, очікуючи від них ознак посттравматичного розладу прямо тут і зараз. Або ж, навпаки, звинувачуючи цих самих переселенців у неадекватній поведінці й підсумовуючи: «Все ясно з ними, з цими, зі Сходу, працювати вони не хочуть, он на будівництво не біжать і підлоги мити не поспішають… Адже правду говорять про них…»

Слово «стрес» у перекладі з англійської означає тиск, натяг, зусилля, а також зовнішній вплив, що створює цей стан. У найзагальнішому вигляді його можна визначити як природну пристосувальну реакцію живого організму на будь-яку подію, що відбувається в довкіллі.

Якби не було стресу, життя перетворилося б на абсолютну рівновагу, завмерло б. Якби ми не забували вдома необхідні документи й не складали під час важливої ​​презентації нові доводи, якби не дерлися на четвертий поверх до коханої дівчини, якби не отримували раптово відмінну оцінку на іспиті, витягши саме той єдиний знайомий білет, — що це було б за життя? Негативний і позитивний стрес, й організм легко справляється з обома, пристосовуючись до нових умов зовнішнього середовища, що зі свого боку веде людину до розвитку.

Інша справа — тривалий негативний стрес, психотравмувальний, який руйнує все звичне й рідне в нашому житті. Кожна людина здатна підтримувати оптимальний рівень стресу, але стресові впливи не повинні перевищувати адаптаційні можливості людини, оскільки в цих випадках стрес може перейти в дистрес. Його ознаки:

• стомлення;
• дратівливість;
• зниження працездатності;
• почуття безвиході, тривоги.

У разі тривалого впливу це призводить до виснаження.

Дистрес — це якраз те, що згодом може призвести до психотравми. Як не дивно, дистрес (або психотравмувальна ситуація) може цілком пережити людина сама по собі й не нести негативних наслідків у вигляді психотравми. І це відбувається, за даними статистики, у понад половині випадків. А в іншій половині в людини змінюються уявлення про себе, система цінностей, усталені уявлення про способи існування у світі, з’являються тривога, напруга, психосоматичні захворювання, посттравматичний розлад.

Наше сьогоднішнє — це і є той тривалий руйнівний стрес із великою кількістю травмувальних ситуацій, як-от обстріли, втрати, розчарування, близькість смерті, постійна тривога, агресія, насильство, неясність, жах. І сьогодні саме той час, коли все, що з префіксом «пси», не повинно нікого лякати й відштовхувати. Все з префіксом «пси» в сучасних умовах є абсолютно нормальним і природним.

Переселенці, які залишилися без дому, роботи, звичного соціального статусу — це ще не божевільні лінивці, що відкидають усі дари світу. Вони розгублені, часто дезадаптивні й агресивні, бо погано розуміють, що відбувається. Їхня психіка шукає нові способи пристосування до ненормальних умов. Якщо зовнішнє середовище виявляється прихильним і люди знаходять опору під ногами у вигляді роботи, житла, допомоги, то є великий шанс, що ці люди адаптуються й потраплять у ту половину, для якої ця ситуація мине без наслідків.

Інша справа — люди, які втратили близьких, майно, або досі перебувають у зоні бойових дій. У першому й у другому випадку нормально:

• переживати події емоційно, горювати і плакати;
• замикатися в собі, відкидати допомогу;
• тривожитися;
• вести себе агресивно;
• бачити страшні сни, мати низку соматичних відхилень;
• позбутися напруги за допомогою роботи, алкоголю;
• застрявати на важливому — переказувати одне й те ж багато разів.

Це також нормальна реакція організму на ненормальні умови. Потрібен час, щоб подія засвоїлася внутрішнім світом людини. І чим більше підтримки буде від зовнішнього середовища, тим краще. Необхідно звертатися по психологічну допомогу, якщо ви відчуваєте, що замикаєтеся в якомусь відчутті або поведінці надовго. Звертайтеся по допомогу! Це нормально.

Якщо діти після обстрілів перестають спілкуватися з однолітками або перестають спати — це ще не ПТСР і не божевілля, не треба бігти за крапельками до психіатра. Це також нормальні реакції на ненормальність світу. Якомога раніше дайте дітям опору у вигляді розуміння, що вони й батьки в безпеці, а також у вигляді емоційної підтримки та повернення максимально звичного способу життя. Також звертайтеся по психологічну допомогу, адже в дитини зовсім немає психічного ресурсу впоратися із ситуацією війни й жаху.

Якщо ситуація виявилася не до снаги і психіка не впоралася, тоді можна говорити про той горезвісний посттравматичний розлад.

Це найстрашніше слово в умовах війни. Коли минуло досить багато часу й людина повернулася до звичного звичне життя після низки психотравмувальних подій, і тут раптом виявляється, що в цьому житті вона нічого не розуміє й на нормальні речі реагує ненормально.

У цьому різниця між адаптацією психіки до психотравмувальної ситуації й посттравматичним розладом. У першому випадку є низка нормальних реакцій на ненормальні події. У другому випадку є низка ненормальних реакцій на цілком звичайні умови.

Флешбеки (неконтрольовані спогади про пережиті моменти), агресія, депресія, алкоголізація, м’язові затиски, соматичні хвороби, все разом або окремо — це симптоми ПТСР.

Також не треба записувати себе до божевільних і боятися вийти з дому.

Немає нічого соромно в тому, щоб визнати, що ситуація виявилася серйознішою й самому з нею не впоратися.

В умовах кризи, війни й загальної тривоги треба точно розуміти, що відбувається, і вчасно звертатися по допомогу до кризових психологів і психотерапевтів. До психіатрів ще рано. Це не божевілля. Це те, що більше, ніж я, або ви, або навіть ми. Чим більше опори ззовні, тим швидше психіка знайде нову форму адаптації.

Добре б усім знати сьогодні про те, що відбувається з нами з усіма, щоб вчасно знайти опору й підтримку й запобігти можливим наслідкам завтра.

Альона Лук’янчук,
клінічний психолог, гештальт-терапевт, координатор психологічної служби в Гуманітарному штабі Ріната Ахметова

ДЖЕРЕЛО