Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

Відокремити зерна від полови. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу

02.01.2015

Колись до мене прийшла жінка зі скаргами на тривожний розлад, вона погано спала, постійно переживала і значну частину часу перебувала вдома, незважаючи на те, що раніше була дуже активна й безтурботна. Перша її фраза була: «Я цілком божевільна, так?» Мені знадобилося кілька зустрічей, перш ніж ми перестали говорити про те, що вона зовсім «того…»

 

У нашому суспільстві все, що було з префіксом «пси», тривалий час мало вельми поганий відтінок. Із префіксом «пси» в Радянському Союзі могли бути лише академіки, та й то лише обрані, все інше, чи то люди, симптоми, дослідження чи галузі науки, відразу прирівнювалося до жаху й божевільні, звідки, як відомо, так просто не виходять. Туди був тільки вхід.

Союз давно розпався, а ситуація не змінилася. Психологи, психотерапевти, психіатри — це для середньостатистичної людини звір один, і він із префіксом «пси», а якщо сусіда помітили в одного з цих «звірів», то він точно «того». Відсутність культури психологічної допомоги й дикий жах від слова з префіксом «пси» разом зі спогадами з дитинства, коли бабусі й дідусі говорили про божевільню десь поруч із розповідями про Сибір, зробили свою справу: до психологів ходять рідко, зазвичай, коли вже пора бігти. І звичайна відповідь нашої людини: «Я в порядку», — навіть коли вона заледве стоїть на ногах. Але якщо все-таки сміливці і звертаються, то тут теж плутанина. До психіатрів приходять через розлучення, до психологів — із панічними атаками, а до психотерапевтів — з усім відразу. І в усіх просять «таблетку щастя».

Весь цей «психохаос» цілком здатний уживатися в нормальному житті. Проблема виникає, коли приходить щось надзвичайне, і тоді потрібно точно розуміти, що відбувається, і не соромитися швидко отримувати допомогу.

Сьогодні всі говорять про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), травму і стрес, не дуже водночас розділяючи всі ці явища. Навіть самі психологи з підозрою дивляться на переселенців, очікуючи від них ознак посттравматичного розладу прямо тут і зараз. Або ж, навпаки, звинувачуючи цих самих переселенців у неадекватній поведінці й підсумовуючи: «Все ясно з ними, з цими, зі Сходу, працювати вони не хочуть, он на будівництво не біжать і підлоги мити не поспішають… Адже правду говорять про них…»

Слово «стрес» у перекладі з англійської означає тиск, натяг, зусилля, а також зовнішній вплив, що створює цей стан. У найзагальнішому вигляді його можна визначити як природну пристосувальну реакцію живого організму на будь-яку подію, що відбувається в довкіллі.

Якби не було стресу, життя перетворилося б на абсолютну рівновагу, завмерло б. Якби ми не забували вдома необхідні документи й не складали під час важливої ​​презентації нові доводи, якби не дерлися на четвертий поверх до коханої дівчини, якби не отримували раптово відмінну оцінку на іспиті, витягши саме той єдиний знайомий білет, — що це було б за життя? Негативний і позитивний стрес, й організм легко справляється з обома, пристосовуючись до нових умов зовнішнього середовища, що зі свого боку веде людину до розвитку.

Інша справа — тривалий негативний стрес, психотравмувальний, який руйнує все звичне й рідне в нашому житті. Кожна людина здатна підтримувати оптимальний рівень стресу, але стресові впливи не повинні перевищувати адаптаційні можливості людини, оскільки в цих випадках стрес може перейти в дистрес. Його ознаки:

  • стомлення;
  • дратівливість;
  • зниження працездатності;
  • почуття безвиході, тривоги.

У разі тривалого впливу це призводить до виснаження.

Дистрес — це якраз те, що згодом може призвести до психотравми. Як не дивно, дистрес (або психотравмувальна ситуація) може цілком пережити людина сама по собі й не нести негативних наслідків у вигляді психотравми. І це відбувається, за даними статистики, у понад половині випадків. А в іншій половині в людини змінюються уявлення про себе, система цінностей, усталені уявлення про способи існування у світі, з’являються тривога, напруга, психосоматичні захворювання, посттравматичний розлад.

Наше сьогоднішнє — це і є той тривалий руйнівний стрес із великою кількістю травмувальних ситуацій, як-от обстріли, втрати, розчарування, близькість смерті, постійна тривога, агресія, насильство, неясність, жах. І сьогодні саме той час, коли все, що з префіксом «пси», не повинно нікого лякати й відштовхувати. Все з префіксом «пси» в сучасних умовах є абсолютно нормальним і природним.

Переселенці, які залишилися без дому, роботи, звичного соціального статусу — це ще не божевільні лінивці, що відкидають усі дари світу. Вони розгублені, часто дезадаптивні й агресивні, бо погано розуміють, що відбувається. Їхня психіка шукає нові способи пристосування до ненормальних умов. Якщо зовнішнє середовище виявляється прихильним і люди знаходять опору під ногами у вигляді роботи, житла, допомоги, то є великий шанс, що ці люди адаптуються й потраплять у ту половину, для якої ця ситуація мине без наслідків.

Інша справа — люди, які втратили близьких, майно, або досі перебувають у зоні бойових дій. У першому й у другому випадку нормально:

  • переживати події емоційно, горювати і плакати;
  • замикатися в собі, відкидати допомогу;
  • тривожитися;
  • вести себе агресивно;
  • бачити страшні сни, мати низку соматичних відхилень;
  • позбутися напруги за допомогою роботи, алкоголю;
  • застрявати на важливому — переказувати одне й те ж багато разів.

Це також нормальна реакція організму на ненормальні умови. Потрібен час, щоб подія засвоїлася внутрішнім світом людини. І чим більше підтримки буде від зовнішнього середовища, тим краще. Необхідно звертатися по психологічну допомогу, якщо ви відчуваєте, що замикаєтеся в якомусь відчутті або поведінці надовго. Звертайтеся по допомогу! Це нормально.

Якщо діти після обстрілів перестають спілкуватися з однолітками або перестають спати — це ще не ПТСР і не божевілля, не треба бігти за крапельками до психіатра. Це також нормальні реакції на ненормальність світу. Якомога раніше дайте дітям опору у вигляді розуміння, що вони й батьки в безпеці, а також у вигляді емоційної підтримки та повернення максимально звичного способу життя. Також звертайтеся по психологічну допомогу, адже в дитини зовсім немає психічного ресурсу впоратися із ситуацією війни й жаху.

Якщо ситуація виявилася не до снаги і психіка не впоралася, тоді можна говорити про той горезвісний посттравматичний розлад.

Це найстрашніше слово в умовах війни. Коли минуло досить багато часу й людина повернулася до звичного звичне життя після низки психотравмувальних подій, і тут раптом виявляється, що в цьому житті вона нічого не розуміє й на нормальні речі реагує ненормально.

У цьому різниця між адаптацією психіки до психотравмувальної ситуації й посттравматичним розладом. У першому випадку є низка нормальних реакцій на ненормальні події. У другому випадку є низка ненормальних реакцій на цілком звичайні умови.

Флешбеки (неконтрольовані спогади про пережиті моменти), агресія, депресія, алкоголізація, м’язові затиски, соматичні хвороби, все разом або окремо — це симптоми ПТСР.

Також не треба записувати себе до божевільних і боятися вийти з дому.

Немає нічого соромно в тому, щоб визнати, що ситуація виявилася серйознішою й самому з нею не впоратися.

В умовах кризи, війни й загальної тривоги треба точно розуміти, що відбувається, і вчасно звертатися по допомогу до кризових психологів і психотерапевтів. До психіатрів ще рано. Це не божевілля. Це те, що більше, ніж я, або ви, або навіть ми. Чим більше опори ззовні, тим швидше психіка знайде нову форму адаптації.

Добре б усім знати сьогодні про те, що відбувається з нами з усіма, щоб вчасно знайти опору й підтримку й запобігти можливим наслідкам завтра.

Альона Лук’янчук,
клінічний психолог, гештальт-терапевт, координатор психологічної служби в Гуманітарному штабі Ріната Ахметова

ДЖЕРЕЛО