«Україні треба розвивати сервіс психологічної підтримки для усиновителів та опікунів». Інтерв’ю з Дар’єю Касьяновою щодо перспектив успішного усиновлення

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” продовжує спілкування з провідними фахівцями соціальної сфери. Цього разу – нова розмова з відомою громадською діячкою Дар’єю Касьяновою щодо перспектив усиновлення.

Нагадаємо, пані Дар’я  - експертка Координаційного штабу з питань захисту прав дітей під час воєнних дій, голова правління «Української мережі за права дитини», директорка програм «СОС Дитячі Містечка України».

Попередні інтерв’ю з Дар’єю Касьяновою:

 "Людей потрібно готувати до усиновлення"

Про початок війни та евакуацію дітей з закладів

- Дар’я, зараз безліч людей бажає усиновити дитину, їхня кількість навіть більше, ніж до війни. Наш портал постійно отримує повідомлення від людей, які горять рятівною місією – спасти посиротілу дитину, зробити її щасливою. І це добре. Але лякає ця впевненість – що дитина, потрапивши у родину, одразу та навіки стане щасливою, і усиновителі – разом з нею. Нажаль, нам з вами відомі приклади, коли усиновлювачі, щиро віруючі у власну рятівну місію, не витримують життєвих реалій. А далі – біда, скасування усиновлення, після якого дитина знов повертається у заклад або ДБСТ, що більш травмованою. До речі, батьки теж  травмуються, і це отруює їхнє подальше життя. Кількість таких випадків, благо, не велика, але вони є. Чому так відбувається та як упередити подібні наслідки, на вашу думку?

- Так, є такий міф – взяли дитину із закладу в родину, та одразу все владнається. Насправді усиновлення має процес адаптації. Він тривалий та складний. Дитина та батьки звикають один до одного, адаптуються, і лише з часом починають по-справжньому любити один одного. Адаптація може затягнутися на роки, треба бути до цього готовим.

- Тож зараз держава надає можливість пройти попереднє навчання для кандидатів в усиновителі, де про це йде мова, але цього теж не завжди вистачає…

- Так, навчання кандидатів – є. Але, гадаю, нашій державі треба розвивати сервіс постійної, а не одноразової психологічної підтримки, аби допомога була і кваліфікована, і безкоштовна для родин усиновителів та прийомних батьків. До того ж, ця підтримка не може бути примусово, щоб усім дали вказівку “швиденько пройти психолога”. Ні, так не можна. Вона потрібна для батьків-усиновителів, які виявили бажання поспілкуватися з психологом та розібратися у проблемі, яка виникла.

- Благо, нове покоління батьків-усиновителів самі виявляють бажання поспілкуватися з психологом, і це приємно вражає…

- Коли я працювала у Фонді Ріната Ахметова, ми започатковували проєкт роботи з психологами з травми війни. Ось там ми вперше зіткнулися з опором з боку батьків, які казали: “Ні, моя дитина - не псих, вона нормальна, не треба їй допомога психолога”. Тоді ми йшли різними шляхами. Наприклад, започатковували конкурс малюнків чи інших “хенд-мейдів” і залучали психологів. Так, потихеньку люди підтягувалися, батьки розуміли важливість психологічної допомоги не лише дітлахам, а й їм також. Адже дитина - це провідник, дзеркало родини. Тож, людей треба готувати.

- Тож дійсно, ми звикли, що допомагаємо дитині, але не завжди розуміємо, що можливо і нам потрібна допомога…

- Так і є. Психологічна підтримка необхідна й усиновлювачам не менш, ніж усиновленим дітям! Але зазвичай відбувається так. Приходять батьки й кажуть: “Дитині потрібна психологічна допомога. Мені - ні, в мене все ок”. Досвідчені фахівці не сперечаються, та згодом батьки самі розуміють, що теж потребують допомоги, і самі приходять до психолога. На жаль, останні два роки темпи усиновлення значно зменшилися. І це прикро.

Зараз масштаб людського горя на квадратний метр – неймовірний, це все зрозуміло. Треба делікатно готувати людей до усиновлення, показувати всі можливі нюанси; опрацювати алгоритми подолання складнощів; вимірювати готовність людей до усиновлення та можливостей пристосовуватись до реалій війни.

Наприклад, такий кейс: у мене зруйноване майно, а я усиновлювач - що мені робити? У 2014 році ми вирішили це питання так - замість майнових прав на власне житло було достатньо договору оренди житла. І то було правильне рішення. Людина працює, має постійний дохід, може розраховуватися за орендоване житло і має певний достаток, необхідний для утримання ще й усиновленої дитини, чому б ні?

Треба робити все, аби дитина, яка втратила батьків, виховувалася в сім’ях, а не в закладах. І тільки в сім’ях. Але для цього необхідно не тільки емоційне бажання майбутніх усиновителів, а ще й знання багатьох нюансів про підґрунтя для успішного усиновлення.

Людей потрібно готувати до усиновлення, підтримувати їх на цьому шляху, і держава повинна допомагати цьому.