«Треба було евакуйовувати майже третину закладів України, та ще й одразу!» Громадська діячка Дар’я Касьянова – про перші дні війни

Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжує спілкуватися з фахівцями соціальної сфери, щоб дізнатися про нові виклики, які з'явилися з початку вторгнення рф на територію України.

Наш гість сьогодні – відома громадська діячка Дар’я Касьянова, експертка Координаційного штабу з питань захисту прав дітей під час воєнних дій, голова правління «Української мережі за права дитини», директорка програм «СОС Дитячі Містечка України».

Дар’я, разом із організацією, була однією з перших, хто закликав напередодні вторгнення, аби вивезти дітей із закладів заздалегідь. Наскільки їм це вдалося та інші подробиці цього процесу – далі в інтерв’ю.

– Дар’є, ви та ваша організація були одними з перших зі сфери захисту дітей, хто ще з початку 2022 року бив на сполох щодо ймовірного вторгнення та потреби евакуації дітей із закладів. У вас була якась інформація, чи ви керувалися досвідом, чи інтуїцією, говорячи про необхідність підстрахувати наших дітей заздалегідь?
– Ні, ніякої інтуїції в мене не було. Як і більшість, я не хотіла вірити навіть у власні передчуття щодо вторгнення з боку росії. Але так чи інакше, ми ще в грудні 2021 року написали листа до Прем’єр-міністра України та всіх відповідальних у соціальній сфері від «Української мережі за права дитини».

Довідково: Українська мережа за права дитини – це представницький експертний та координаційний орган, що сформувався групою громадських організацій протягом 2014 року для посилення захисту прав дитини в Україні. Організація створена для  покращення координації між організаціями громадянського суспільства в Україні та їх впливу на державну політику у сфері забезпечення прав дитини. Фонд Ріната Ахметова є одним із засновників та активним членом мережі.

– Про що був цей лист?

– Про наше занепокоєння кількістю російських військ на наших кордонах. У зв’язку з чим ми просили на державному рівні створити якусь координаційну раду, яка б дозволила покроково продумати план евакуації дітей опікунів, прийомних батьків, дитячих закладів та ДБСТ.

Спочатку публічно ми не розголошували свого занепокоєння. Але після того як місяць нам ніхто не відповідав, я вирішила написати у власному Фейсбуку щодо цієї проблеми та мовчання. Відповідь від державних органів була миттєва – «стримуйте панічні настрої, все під контролем, все буде добре».

– Що саме підштовхнуло вас наполегливо діяти далі?

– У 2014 році я теж думала, що все швиденько скінчиться, але це виявилося не так. Можливо, цей досвід і підштовхнув. У січні 2022 року ми збирали дані про статусних дітей по 10-ти областях України. Ще з 2014 року ми знали – це зовсім не просте завдання.

У лютому на нас вийшла представниця Уповноваженого з прав людини Аксана Філіпішина та попросила координації з ЮНІСЕФ. Я написала відповідний лист до ЮНІСЕФ, у якому просила їхнього голосу, який би підтримав нашу занепокоєність на державному рівні.

На понеділок 21 лютого ми, нарешті, вийшли на державний рівень, представили наші напрацювання по 10-ти областях щодо дитячих закладів, ДБСТ, опікунів тощо. Але все одно ми не встигли, а тільки розпочали діяти. До того ж чомусь не включили туди Київську область.

– Чи вдалося вивезти когось до початку повномасштабного вторгнення?

– Ми встигли вивезти ДБСТ із Луганської та Київської областей на Західну Україну за два тижні до початку війни. А потім, коли почалися активні бойові дії, ми перевезли їх за кордон (Польща, Чехія, Італія, Австрія).

Батьки ДБСТ, до речі, навіть чинили опір. Спочатку вони сприймали це як відпочинок, потім – як покарання. Врешті-решт, коли почалася війна, вони були неймовірно щасливі, бо їхні діти не побачили всього того, що відбувалося з 24 лютого 2022 року. Адже російські війська зайшли саме через Бровари Київської області, де і проживали 16 ДБСТ в «СОС Дитячі Містечка».

Звичайно, дуже хотілося, щоб усі інтернатні заклади були евакуйовані завчасно і щоб ніхто з дітей цього не бачив, щоб прийомні сім’ї та ДБСТ були вивезені або як мінімум були проінформовані про таку можливість. Але на жаль, не встигли цього зробити…

‒ Чи можете Ви цю війну порівняти з ситуацією у 2014 році?

– Якісь моделі повторювалися, їх можна було передбачити: відключення зв’язку, світла, водопостачання, бомбардування вокзалів.

Але загалом, війна в 2014-му та в 2022-му – зовсім різні ситуації.

1. У 2014 році це було локально – Донбас. Тоді все починалося зі Слов'янська, потім Краматорськ, Горлівка, Донецьк і, відповідно, в Луганській області. А у 2022 році сталося все й одразу. Вмить.

2. Тоді, у 2014 році, ще були в країні місця безпеки. Ми могли вивезти дітей із якогось небезпечного міста у безпечне. Зараз в Україні такого місця не існує з першого дня війни.

3. Зараз вся Україна, всі діти майже у всіх куточках чують сирени, знають про вибухи. Тобто майже всі травмовані психологічно, я вже не кажу про тих, хто потрапив від обстріли.

Зараз, у 2022-му, все інакше і набагато страшніше. Це зовсім інша війна. Ми з партнерами вивозимо дітей, наприклад, до Дніпра та на захід України. Але немає жодних гарантій, що в дорозі щось не трапиться, що поїзд не зупиниться через обстріли і ми будемо змушені терміново шукати автобуси, щоб звідти вивозити дітей далі. Це така справжня, страшна війна, в якій не можна нічого спрогнозувати.

– Коли вже почалася війна і швидка евакуація, що було найскладнішим?

– Усе було складно. Прикро те, що ми не зробили з 2014 року ніяких висновків. Тоді, коли почалася війна на Донбасі, було літо, можна було вивезти дітей у якісь санаторії чи інші місця. Але виявилося, що усі вони були зайняті, і ми розшукували, куди розмістити дітей.

Зараз, з першого дня війни 2022 року все почалося відразу дуже інтенсивно та в усіх напрямах, і ми просто не знали, кого першим евакуйовувати, бо треба було вивозити одразу майже третину закладів України. І перший страшний досвід – це Київщина, дитячий будинок у Ворзелі.

– Нагадаю читачам, у дитячому будинку у Ворзелі знаходилося 50 дітей і вже 25 лютого в цей будинок дитини почали стріляти “Гради” рашистів…

– Перші 2 дні ще можна було когось евакуювати, і було куди евакуювати, але вони затрималися. І через бюрократичні моменти, і через те, що не всі співробітники закладу були до цього готові.

Тут треба ще нагадати, що таке інтернати. Це заклади, де знаходяться переважно діти, в яких є батьки. Крім них, є ще й статусні діти без батьків та батьківського піклування, чиїм законним представником є керівник закладу. І коли керівник з якихось особистих причин не може виїхати, то заклад теж не може евакуюватися.

Перші два місяці директори розповідали мені, які в них життєві обставини: батьки з інвалідністю, господарство, ще щось, – через які вони не можуть евакуюватися. З одного боку, евакуація – це справжня трагедія для кожного, хто з нею стикався. І керівники закладів – такі ж люди. Але з другого боку – там діти, за яких вони несуть відповідальність. І де знайти той баланс? Не кожен з керівників мав відповідь на це важке запитання.

Тому для нас евакуація кожного закладу – то спочатку велика робота з переконання директорів. Ми постійно говоримо, роз’яснюємо, умовляємо, навіть лякаємо та плачемо.

– З якою з областей було найскладніше щодо умовлянь?

– Із тими областями, які знаходяться під постійною загрозою атак з боку рф. Не можемо вмовити два великі дитячі будинки вивезти дітей, хоча вони сидять у бомбосховищах. До початку травня деякі директори стійко залишалися на місцях і не евакуйовувалися. Також, в іншій області один із закладів взагалі евакуювався лише з медичною сестрою, хоча співробітник, який обіймає дану посаду, не може бути законним представником дітей закладу. Але війна є війна. Зараз напрацьовуємо законодавчу базу, щоб врахувати і ці моменти. У деякі області ми взагалі не встигли, бо територія була заблокована…

– Маєте на увазі заклади та батьків у Маріуполі?

– У тому числі. Щодо Маріуполя: в перші дні вивезли дитячий будинок «Центр опіки», кілька ПС та ДБСТ, виїхали діти з центру «Пілігрим». Я була на зв’язку з декількома маріупольськими ДБСТ. Спочатку вони питали: «А куди ви можете нас перевезти?» Я перелічила міста в Україні та за її межами. І ось поки вони думали, на жаль, взагалі зникла можливість їх вивезти.

Подібна ситуація була і з Харківщиною, територіями, які вже на початку травня були заблоковані. Ми не могли вивезти звідти кілька ДБСТ. Також на Харківщині дуже складно вивозили дітей з центрів психологічної реабілітації. Були приклади, коли співробітники сиротинців просто розбирали по власних домівках цих діток, аби хоч якось їх прихистити.