Тільки великий талант і щирість можуть перемогти
У роботі ми стикаємося із ситуаціями, коли треба говорити про дуже великі, системні виклики. Говорити про них треба. Говорити про них складно. Працюючи директором із комунікацій, постійно стикаюся із ситуацією, коли потрібно говорити про непрості речі, і від того, як і що ми скажемо, іноді залежить, чи бути проекту, чи зможе він допомогти великій кількості людей, і взагалі, чи вдасться привернути увагу громадськості до необхідності вирішення різноманітних ситуацій.
І спостерігаючи за тим, як суспільство реагує на подібні виклики, для себе сформулювала одне правило: чим більша і складніша тема, яку ти порушуєш, тим чіткішими та яскравішими в ній мають бути три головні складники. Такі собі маленькі лайфхаки: як працювати з великим і як говорити про складне.
Найскладнішою темою і для нас, і без перебільшення для всієї країни є війна, а точніше, ті Мирні, які на ній страждають. Часто це маленькі діти, які взагалі ні в чому не винні, але їхнє життя вже зруйновано. З кожним роком про них говорять дедалі менше, однак діти не перестають страждати. За період із квітня 2014 року до липня 2018-го було поранено не менш ніж 263 дитини. І їм потрібно допомагати, але також потрібно робити все, аби про них знали, хоча б іноді про них замислювалися, і так, їм допомагали. Як я почала розповідати, до такої теми ми підходимо з трьох сторін: 1. Про велике (горе або біду) говорити великим. Приклад – мурал «Мілана» в Маріуполі. Дев’ятиповерховий будинок, де на тлі блакитного неба стоїть Мілана й обіймає ведмедика. На муралі цього не видно, але в Мілани немає ніжки. Вона постраждала під час обстрілу району Східний у Маріуполі 2015 року. Її мати померла, і про жертви вже почали забувати. А забувати не можна. Маріупольці і сьогодні плачуть, коли згадують про цей жах, і все, чого вони хочуть – щоб це ніколи не повторилося. А не повторюватися таке може, лише коли про це пам’ятатимуть. І цей мурал, він для того, щоб усі пам’ятали: там, зовсім близько триває війна, і на ній страждають діти. Діти такі ж маленькі, як Мілана.
Друге. Про це можна говорити тільки за допомогою таланту. Чим більший біль, чим більша трагедія, тим більше навколо цього полярних думок, й об’єднати це може лише талант людський. Саша Корбан, який малював мурал, після закінчення роботи виглядав абсолютно спустошеним. Здавалося, він у цю роботу вклав самого себе, без залишку. Усе, що бачив, усе, що відчував, він віддав. І бажав він це дуже щиро й безоглядно. Я гадаю, це головна причина, чому розкриваючи таку складну тему в місті, де намагаються про це не говорити, тому що не хочуть плакати, мурал так сподобався. Мурал почав жити своїм життям. Він є не тільки нагадуванням про трагедію конкретної дівчинки. Він уже зовсім не нагадування про трагедію конкретного міста. Він краса й надія на життя та щастя для людей, які кожен день йдуть повз мурал і знають: всупереч усьому життя триває, і над Міланкою блакитне небо.
І третє, напевно, найголовніше. Не можна про важке говорити без надії. У всьому має бути життя, навіть в історії про смерть. Мурал «Мілана» став продовженням книги «Донбас і Мирні». І в подальшому вже будуть продовження мурала «Мілана». І все це про те, як життя пробивається травичкою крізь асфальт життєвих обставин, крізь утрамбований прес болю, обставин і людської злості. Тільки так, через паросточок правди й життя перемагає надія, а з нею і все найкраще, що є в ній. І гадаю, що тільки так потрібно говорити про велике – великим талантом і великою надією!!!
