Ставка ціною в життя. БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова на segodnya.ua
«Це просто безперервне горе». Фраза рефреном крутиться в голові цілий день. Підсумки руйнувань вже настільки довгі, що не поміщаються на одну сторінку. Цю фразу про постійне горе вчора мені повторили дві мої подруги. Слово у слово.
«Це просто безперервне горе». Фраза рефреном крутиться в голові цілий день. Підсумки руйнувань вже настільки довгі, що не поміщаються на одну сторінку. Цю фразу про постійне горе вчора мені повторили дві мої подруги. Слово у слово.
Знаєте, чому? Тому що горе наше стало загальним. Горе стає спільним, коли стосується всіх… Тебе, твоїх знайомих і зовсім не знайомих тобі людей. Кожного.
Ти починаєш день зі зведень у соцмережах. Райони, вулиці, номери будинків. Зруйнований, згорів, пошкоджений. Кожна адреса зі зведення — не просто будинок і вулиця, — там життя цілих сімей. Сімей, що живуть надією, що завтра перестануть стріляти. Втекти від війни не можна. Можна лише переміститися у просторі, поміняти місцезнаходження фізичного тіла. Душа однаково залишається там, в улюбленому місті, розтерзаному снарядами. І ти птахом подумки летиш туди. Туди, де залишилися рідні.
Ти не знаєш, де підлим ударом війна кольне наступної хвилини. Мирний Краматорськ відчув на собі жахи війни ще з весни. Перші обстріли та снаряди у промисловому місті, перші жертви. Тут пам’ятають брак хліба, появу волонтерів, цей хліб привозили. І першу евакуацію.
До цієї війни я думала, що слово «евакуація» вже давно стало архаїзмом.
Ні, ожило, струсило із себе пил часу.
Мій тато розповідав, як його із сестрою і братом мама везла до Ташкенту від війни. Як їхали в теплушках, ховалися від обстрілу. Йому було всього чотири рочки, маленькому худорлявому хлопчику з Костянтинівки, а він запам’ятав цю дорогу на все життя.
Вечорами, коли мені не спалося, він розповідав історії про війну. Напевно, він сподівався, що ці історії відкладуться в моїй пам’яті лише як сумні спогади…
Через сім десятиліть, у чергу на евакуацію вишикувалися внуки і правнуки дітей тієї війни. І знову в черзі ТІ діти, що стали вже старими.
Війна йде по спіралі. Або затягується зашморгом на шиї? Із Краматорська знову потягнулися біженці. Куди цього разу?..
Скільки ж ще має відірвати рук і ніг, скільки ще дітей має осиротіти, щоб там, нагорі, зрозуміли, що війну треба вимикати.
І, ніби відчуваючи настрій мільйонів, вдихаючи страшний запах війни, сполошилися світові лідери. Скинули погони й поїхали говорити. Я знаю, чому це зробила Ангела Меркель. Тому, що її народ добре знає, що таке зализувати рани після війни й сором’язливо опускати очі перед усім світом. Тому що війни — це не тільки бравурні марші та ордени. Це спільне горе, кров і смерть.
Щодня дедалі вища й вища ціна миру. Вона обчислюється крахом економіки, зруйнованою інфраструктурою, розбитими заводами-гігантами.
Пам’ятаєте, Донбас — індустріальне серце країни? Так от, серце важко б’ється, з величезними перебоями. Його ще сподіваються врятувати, йому роблять штучне дихання й застосовують електрошок. Але найстрашніше, чим обчислюється ціна миру, — тисячі загиблих. І немає пощади навіть дітям. Вони в чому винні?
Ау, солдати! Якими будуть ваші аргументи? Що ви відповісте своєї совісті, якщо вона запитає: «А що ти зробив, щоб діти не гинули?» І якщо ви спробуєте дати відповідь, пам’ятайте, що питання стосується не тільки конкретно ваших дітей.
Світ входить у жорстокий клінч — нові жертви народжують новий виток агресії, агресія породжує ненависть. Аргументів стає дедалі менше. А коли їх немає — говорять гармати.
Поки рахували жертви у Краматорську, знову обстріляли Донецьк. Знову в годину пік, коли люди їдуть на роботу. Снаряди влучили у прохідну ДМЗ і в автостанцію «Центр». ДМЗ — головний завод Донецька. Його основа.
Як точно сказав хтось, що війну розв’язують циніки…
Пекельний лічильник і далі працює. Загиблі. Поранені. І знову серед них діти. І вже вкотре Гуманітарний штаб Ріната Ахметова заявляє, що всі поранені мирні жителі будуть забезпечені лікуванням і медикаментами, що Гаряча лінія працює цілодобово, що чужих дітей не буває.
А в цей час хтось цинічно тисне на курок. І знову падають жінки, старі, діти.
Діти. Дитяча сотня. Або вже набагато більше? Немає достовірних даних, скільки дівчаток і хлопчиків полягло в боях за чиїсь інтереси. Коли-небудь їм поставлять пам’ятник — маленьким жертвам великої війни.
Ми стали сентиментальні та дедалі частіше не можемо стримати сліз. Ми почали вірити у всяку, здавалося б, нісенітницю — нумерологію, астрологію, знаки. І почали вчитися читати між рядків, по губах, по очах сильних світу цього — політиків, політтехнологів, міністрів і світових лідерів під час їхніх переговорів і заяв. Нам усім дуже потрібен мир! Зробіть усе, що можете. Ви ж так багато можете!
Ми так хочемо почути дзвінку тишу миру…
