Приклад для дитини, або Хто такий наставник. БЛОГ Альони Лук’янчук, тренера курсу «Травма війни» Гуманітарного штабу
Допомогти дітям, позбавленим сім’ї
Цьогоріч Фондом Ріната Ахметова розпочато проект «Наставництво для дітей-сиріт». Це не просто один із низки проектів Фонду, це великий внесок у розуміння самої проблеми сирітства.
До початку військових дій щорічно в Україні сиротами ставали приблизно 8 тисяч дітей. Зараз цифру підрахувати складно через переміщення сімей, проблеми з тимчасово залишеними під опікою дітьми. Батьки залишають дітей у центрах опіки в надії, що заберуть їх, коли стануть на ноги. Але все тимчасове, як відомо, дуже швидко стає постійним.
Не раз говорилося про те, що важливо не тільки одягати і взувати дітей, а й соціалізувати.
Соціалізувати не тільки у звичному розумінні цього слова: забезпечити пільговим місцем у виші або спрямувати в училище. Питання, насамперед, у самому підході до особистості дитини та її життя.
Наскільки важлива для дитини сім’я, знають усі. Не дарма дані ЮНІСЕФ кажуть, що тільки 12–14% дітей із дитячих будинків стають інтегрованими в соціум людьми.
Ми можемо постаратися допомогти дітям, позбавленим сім’ї, у формуванні особистості хоча б частково.
Формування особистості
Особистість – поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, визначення її як носія індивідуального начала, що само розкривається в контексті соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності.
Ідентичність (лат. Identicus – тотожний, однаковий) – усвідомлення особистістю своєї належності до тієї чи іншої соціально-особистісної позиції в межах соціальних ролей і егостанів. Вона оформляється як психологічний конструкт у підлітковому віці. Ідентичність зумовлює здатність до накопичення особистісного й соціального досвіду й підтримки власної цілісності у схильному до змін зовнішньому світі.
Іншими словами, особистість – це поняття більше соціально-культурне, а ідентичність більше психологізоване.
Сім’я допомагає сформувати ідентичність, а суспільство – сформувати особистість. Якщо ж ми говоримо про дітей, позбавлених сімей, то складно сказати, які рівні ідентичності можуть сформуватися, якщо вони спілкуються тільки з персоналом інтернатів, який закріплений за ними й лише виконує свої функції.
Базові речі, на яких формується ідентичність, можуть дати тільки уважні, люблячі й небайдужі дорослі.
Від народження дитини й до 4–5 років йде формування базової безпеки, яка відповідає за відчуття самої себе у світі. У цьому віці дитина «вбирає» все: відчуття, чи був батько терплячим і спокійним, чи вдалими були перші контакти із зовнішнім світом. Весь досвід зберігається на несвідомому рівні, і як програма реалізується далі в житті.
Від 4 до 8 років іде процес формування ставлення до себе, до оточення, процес розуміння почуттів: любові, прихильності. Це та частина, яка допомагає кожному з нас згодом формувати стосунки з оточуючими, цінувати й будувати їх.
Від 8 до 17 років формується частина ідентичності, що відповідає за соціум, та сама соціалізація, яка допомагає дитині інтегруватися в соціум, шукати себе, вчитися чогось, ставити цілі й досягати їх, вчитися конкуренції, розуміти свій життєвий шлях, не здаватися і продовжувати жити.
Ці три частини і є «базовий скелет» ідентичності, на який згодом «наростає» досвід.
В ідеальному випадку – сім’я допомагає дитині формувати ідентичність. Це й перші слова підтримки «все буде добре, вір у себе», «ти найкрасивіша дівчинка на світі», і розуміння стосунків чоловіка й жінки, дружби, розчарування, успіху. Все це дитина обговорює з батьками в родині.
У разі, якщо дитина позбавлена сім’ї, до 8–10-річного віку у неї формується досвід того, що цей світ – не найбезпечніше місце і відчуття того, що її кинули. Можливо, її неодноразово принижували, били й обходилися з нею не завжди добре. У неї може не бути розуміння того, що таке ставлення, що таке добре ставлення, насамперед до нього самого, що таке любов. Вона може мати лише загальні уявлення про дружбу й зовсім не мати уявлення про себе в цьому світі.
Важливість наставництва
Наставник якоюсь мірою може замінити дитині сім’ю, якої у неї немає.
Він може сформувати відсутній досвід як щодо дитини до себе, якщо буде підтримувати її, так і у ставленні до навколишнього світу. У такий спосіб додавши трохи базової безпеки, даючи зрозуміти, що в дитини є друг, до якого вона може звернутися, опора. Наставник, поділившись своїм досвідом, може допомогти дитині знайти себе, відкрити двері у великий світ. Водночас немає значення, наскільки успішний і заможний сам наставник, головне, щоб він міг бути відкритий із дитиною, зацікавлений і небайдужий. А діти, у яких зовсім мало внутрішньої наповненості, будуть всотувати все, що з ними діляться. Саме тому діти з неповних «складних» сімей або діти-сироти так легко опиняються в поганих компаніях. Не тому, що в них «нещасливі гени», як це прийнято вважати, а тому, що їх легше залучити у велику компанію з будь-якими цінностями. І вони будуть всотувати будь-яку інформацію, будь-який досвід, без особливого опору. Тому що чинити опір може тільки дитина з уже наявною розвиненою ідентичністю і власним досвідом. А дитина з «порожньою» ідентичністю жадібна до будь-якої інформації й цінностей, немає значення, добрі вони чи погані.
Наставник – як вікно у світ, фундамент безпеки, приклад ставлення до дитини.
Реалізація наставництва для дітей-сиріт – це не просто гарна ідея, це можливість збільшити відсоток соціалізації цих дітей у майбутньому.
А можливість вибудувати систему будинків сімейного типу, які замінили б інтернати назавжди, дозволить дати дітям шанс на становлення особистості.
