Померти… легітимно. БЛОГ координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Римми Філь

Мудреці говорили — «не дай Боже народитися в епоху змін». Прямо в корінь дивилися. А все тому, що мудреці!

Адже ми з вами це розуміємо. І не тому, що занадто розумні — ми просто живемо в епоху нескінченних, перманентних змін. І життя наше щодня стає не кращим, а дедалі «чудесатішим і чудесатішим», як казала Аліса у країні чудес.

Але мудреці не здогадувалися, що може бути ще гірше — це померти під час потрясінь. Не просто так — взяти й піти з життя, а померти законно, відповідно до процедури.

Абсурд неоголошеної війни на Донбасі проявляється на кожному кроці, у кожному документі, який стосується тамтешньої ситуації — і в непродуманій системі пропусків, й у принизливій процедурі реєстрації, і в невиправдано жорстокій гуманітарній блокаді Донбасу.

Але, як би не здавалося тим, хто пише закони у столиці, можливо, навіть щиро переконаним, що там, на не підконтрольних українській владі територіях живуть тільки «бандити» й «сепари», я їх розчарую — там живуть звичайнісінькі люди. Між іншим, навіть зараз тільки в Донецьку живуть приблизно 700 тисяч людей. Так ось, вони — точно такі ж люди, як у Житомирі та Вінниці, Ужгороді та Павлограді. Вони їдять, хворіють, народжуються і вмирають. Але навіть піти з життя вони не можуть по-людськи. Вони мають зробити це… легітимно.

Для того, щоб мертвого визнали мертвим, родичам померлого потрібно пройти просто дантівські кола пекла.

Отже, якщо людина вмирає на звичайній українській території, її родичам видають довідку про смерть — або в лікувальному закладі, де смерть зафіксована, або в бюро судово-медичної експертизи. Довідку пред’являють у РАГСі (чи як там він називається). На підставі цієї довідки видається свідоцтво про смерть, а саму довідку забирають. Без свідоцтва нікого не ховають.

Вся ця процедура є й на не підконтрольній українській владі території. І свідоцтва про смерть там видають теж українського зразка. Правда! Я бачила особисто. Герб, українська мова, печатка Міністерства юстиції України, порядковий номер. Здавалося б, проблем немає.

А зась! Ось саме ці свідоцтва Україна вважає… нелегітимними. Не визнає їх так само, як і самопроголошені республіки. Тобто людина ніби жива за українським законодавством — адже померла незаконно.

Про те, що можна померти не за законом, не замислювався ніхто. І люди, не вникаючи в законність процедури, вмирали вже майже рік по-старому — як могли. Самопроголошували, можна сказати, себе мертвими. І все. А дарма. Після такої самовільної смерті й на підставі виданого свідоцтва, ніби від України, але й не від неї водночас, родичі покійного вже не можуть ні на що від держави претендувати. Ні допомогу через втрату годувальника оформити, ні спадок, ні пенсію для дитини. Адже не визнане свідоцтво! Отже, ніби жива людина. І платити держава в такому випадку ніби нічого не зобов’язана.

Як померти правильно, цього тижня роз’яснив начальник головного теруправління юстиції в Донецькій області Олександр Гаркуша.

Виявляється, для реєстрації смерті людини, що зважилася померти на території, не підконтрольній українській владі, родичам необхідно отримати в медустанові відповідну довідку, на якій має стояти… українська печатка. Із печаткою «ДНР» свідоцтво не видадуть. Після цього необхідно приїхати до РАГСу будь-якого підконтрольного українській владі міста й отримати свідоцтво про смерть зі внесенням до державного реєстру.

Про те, де в Донецьку, наприклад, знайти медустанову з українською печаткою, чоловік із юстиції не пояснив. Як і те, чому ж усе-таки не підходять свідоцтва українського зразка. Вже готові.
Звичайно, печатки, може, там і залишилися. Але люди, які мають зброю, настійно не рекомендують лікарям ними користуватися. І, знаєте, лікарі часто бояться.

Людині, що вирішила померти, потрібно чітко собі уявляти, скільки неприємностей вона може завдати своїм близьким. Вона має поцікавитися, наприклад, коли її везуть з інфарктом у швидкій, чи є в лікарні українська печатка і, якщо вона раптом вирішить відійти в інший світ, чи зможуть лікарі поставити на довідку про майбутню смерть саме українську печатку.

У Гуманітарному Штабі ми вперше зіткнулися з парадоксом системи обліку мертвих, коли ми почали оформляти документи на надання матеріальної допомоги сім’ям 34 загиблих на шахті ім. О. Ф. Засядька шахтарів. Саме тоді нам і сказали, що свідоцтва українського зразка з Донецька не дійсні в Україні.
У Мін’юсті, поки усно, Фонду відповіли, що фінансову підтримку державних установ припинено, свідоцтва українського зразка не внесені до бази Мін’юсту. Тому й не дійсні! Ну, що ж, логічно.

Щоправда, виникає інший поворот. Щойно людина фактично вмирає, пенсію відразу перестають платити. Отже, все ж є зв’язок між двома світами — українським і ДНР’івським.
Але повернемося до небіжчиків.

Всі (ну, крім чиновників, напевно) знають, що їх (померлих) треба ховати. Фізично. Інакше з тілом відбуваються незворотні процеси. І зволікати з цією процедурою не варто. Так от, на кладовищі не ховають без свідоцтва про смерть. Скрізь. І в Україні, і майже в ній. Отже, щоб померти за законом, потрібно: виїхати на територію підконтрольну, українській владі, з довідкою про смерть з українською печаткою, обміняти її на свідоцтво про смерть, в’їхати назад на неконтрольовану територію. Але з огляду на те, що пропуск роблять, навіть за законом, упродовж 10 днів, що не завжди підтверджується на практиці, і без того сумна ситуація стає ще сумнішою.

Цікаво, чому «швидкорозумні» чиновники не запропонували варіант взяти покійного й вивезти на українську територію, так би мовити, особисто пред’явити? Мабуть, труднощів злякалися. Тут потрібно розуміти, як видавати перепустку для покійного. І в яке віконечко сам труп пред’являти.
Із такими темпами прийняття недоумкуватих рішень, цілком можливо, це буде наступним кроком наших законотворців.

P.S. Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Сумно й безнадійно. Від того, що сьогодні взагалі не думають про людей, а так само, як і раніше, тупо козиряють.