Петро Гончар: «Потрібно виховувати культуру ставлення до музеїв»

Про те, яким має бути сучасний «етномузей» і чим живе один із найпопулярніших музеїв України, розповів у інтерв’ю порталу «Гурт» Петро Гончар, керівник Музею Івана Гончара у Києві, грантоотримувача програми «Динамічні музеї». Пропонуємо найцікавіші тези з цього інтерв’ю, а повну версію ви можете прочитати за посиланням  

Хто є відвідувачами музею Гончара? Чи змінилися ваша аудиторія останнім часом?

- Так, аудиторія змінюється. Приємно, що все більше молоді цікавиться народним побутом та мистецтвом. На сьогодні передусім наші шанувальники – студенти, які навчаються в Києво-Могилянській академії. Звичайно, до нас приходять студенти інших університетів, чия спеціальність пов’язана з фольклором та етнографією. Адже у нас проходять різні майстер-класи, вечори, різноманітні заходи, концерти, тусовки етношанувальників… Молоді це цікаво. "Наш девіз – робота має бути пропущена не тільки через розум, але і серце. Тому потрібність того чи іншого заходу визначаємо «серцем» - подобається нам ідея чи ні на рівні відчуттів"

Хто ті люди, котрі працюють в музеї?

У нас чудовий колектив. Проте бракує професіоналів. На жаль, заробітна плата співробітника музею дуже низька, тому небагато охочих тут працювати. Науковців цікавлять більш вигідні робочі пропозиції, тому вони обирають роботу в музеї рідко. А йдуть сюди люди за покликанням, за умови, що хтось забезпечує їхню родину.  Разом із тим, з’являються нові обличчя, молодь, яка хоче тут працювати. За освітою серед співробітників переважають етнографи, історики, але є й хіміки. І скажу я вам, що «хімічать» вони інколи краще, ніж професійні етнографи. Відомий російський режисер Соловйов в одному зі своїх інтерв’ю якось казав, що найбільше шедеврів у кіно створили любителі. Професіонали - кон’юнктурники,  вони знають, як зробити фільм, вибудують його за всіма законами. Але в результаті це буде те, що дивитися неможливо. Тому що такий твір обмежений наукою. А любитель робить те, що йому подобається, у нього немає обмежень. Він може вийти за рамки своїх знань і зробить набагато більше. Так само і в творчості, зокрема народній. Профіль нашого музею — народна творчість, де освіта не грає великої ролі. Наївний малюнок роблять любителі, орієнтуючись на внутрішні відчуття форми і змісту, творять мистецтво, що виходять за рамки. Вони не знають, що так «не можна». А коли людина виходить за рамки, то відкриває світ. Тим паче, якщо вкладено серце і бажання, все робиться з любов’ю, а це не може не вражати.

Чи залучає Музей до своїх проектів волонтерів?

Так, звичайно. Коли ми організовуємо масштабні заходи, фестивалі, то тут без волонтерів не обходиться. Інколи на них і все тримається. Науковців у нас небагато, просвітницький підрозділ всього сім-вісім осіб, а проектів багато. Тож, волонтерську працю дуже цінуємо.

Що виносите для себе з міжнародних проектів?

Міжнародна співпраця дозволяє обмінюватися досвідом та вчитися музейній справі одне в одного. І треба сказати повчитися у іноземців є чому: починаючи з того, як вітатися з відвідувачами музею, закінчуючи нюансами, що варто врахувати при підготовці експозицій, формуванні/збиранні експонатів. Для наших музеїв, що працюють в пострадянському контексті, європейський підхід часом виглядає дивним. Їхніх музейників хвилюють зовсім інші речі, ніж наших. Буває, вони розповідають про свої труднощі, а ми не можемо зрозуміти їхніх проблем, бо вони настільки тонкі... Приблизно ось так: коли у вас на столі нічого немає, що ви робите? Я йду заробляти гроші. А іноземці спускаються у підвал, беруть шинку, три пляшки вина і накривають на стіл. До слова, бюджет Музею прикладного мистецтва в Угорщині складає мільйон євро, а бюджет нашого музею в 10 разів менший. І вони розповідають про свої проблеми, які виглядають для нас космічними. Ось тут проявляється несумісність можливостей та світогляду.

А чому іноземці можуть повчитися у нас в сфері музейної справи?

У нас цілий рік пропрацювала американка Дженніфер Майджелих. Вона ділилася своїми враженням і сказала, що навчалася у нас теплоти та спілкуванню. Вона охарактеризувала музей як домашній: їй тут було комфортно, затишно, як удома. Тож, дуже позитивна оцінка була. І негативні були… До них Дженніфер віднесла відсутність планування. Трапляється так, що ми влаштовуємо експромтні виставки в Музеї. От мені прийшла в голову якась ідея, і протягом місяця ми її втілюємо. В управлінні ображаються, мовляв, ви ж на рік маєте плани. Це залежить і від мене, бо я по натурі імпульсивний, творчий. Я художник і не можу не зробити те, що мені «приспічило». За словами Дженніфер, виставку варто готувати протягом 3-4 років, все має бути продумано. Експромт дає емоції, позитив, захоплення. І це для нас важливо. А довга підготовка – досконалість, глибину, зміст. І це цінується на Заході.