Опіка під питанням. БЛОГ Дар’ї Касьянової, керівника проектів Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, на lb.ua
Інтернет-видання «Лівий берег» опублікувало блог Дар’ї Касьянової, присвячений проблемам оформлення опікунства над дітьми, що проживають на непідконтрольній Україні території. Подаємо текст статті повністю:
Війна нещадна. Вона вривається в наші домівки, не обираючи ні часу, ні приводу. Їй однаково, хто постраждає або загине — старий чи дитина. Всього рік тому дітьми війни були наші старі. Сьогодні ними стали наші хлопчики й дівчатка.
Хто б міг подумати, що термін «діти війни» ми будемо застосовувати не тільки до літніх людей, які народилися в роки Великої Вітчизняної війни, а й до звичайних дітлахів, які ще вчора жили у Слов’янську, Краматорську, Горлівці та інших великих і маленьких містах Донецької та Луганської областей… Але набагато страшніше стає, коли йдеться про дітей-сиріт. І не тільки тих, хто жив у дитячих будинках, евакуйованих із зони бойових дій, а й тих, хто осиротів унаслідок військових дій. А в когось іноді прямо на очах загинули рідні та близькі.
Зараз діти стають сиротами мало не щодня. Їх влаштовують на час в інтернати, поки воюють їхні батьки. Лікарі кажуть, що в пологових будинках Донецької та Луганської областей стало більше відмовників — молоді мами бояться у війну залишитися з дитиною на руках. Їх залишають у будинках дитини, тому що сім’я перебуває за межею бідності. Малюки залишаються без документів в окупованих містах, і це стає нерозв’язною проблемою для можливого оформлення опіки над ними для найближчих родичів. Дітей просто не існує в українських базах даних, і цю інформацію ніхто нікому не передає. І треба чесно визнати, що це не поодинокі випадки, а масове явище в умовах війни на Донбасі.
Щоб було ясніше, наведу типовий приклад. Найпоширеніший випадок сьогодні, коли дитина раптово залишається без батьків, а бабуся планує оформити опіку. І дитина, і бабуся живуть на окупованій території, бабуся сама не має засобів до існування — не отримує пенсію або втратила роботу. Але за чинними правилами, для оформлення опіки вона зобов’язана надати документ, що підтверджує її доходи за останні півроку. Фактично жодного легального документа вона взяти не може, а служби у справах дітей, зі свого боку, не можуть проігнорувати брак цього документа.
На Гарячу лінію Гуманітарного Штабу Ріната Ахметова практично щодня надходять дзвінки з окупованих територій із проханням проконсультувати з питань опіки. Поки була можливість перетинати лінію опору без пропусків, ми радили виїжджати з дітьми на українську територію для оформлення документів. Після введення пропускної системи все ускладнилося. З’явилося багато проблем.
І навіть якщо людина виїжджає на українську територію, то їй необхідно зібрати величезну кількість документів: отримати статус переселенця, оформити акт огляду житлових умов, для чого потрібно знову повернутися з комісією на територію, непідконтрольну Україні, або на довго оселитися на території, підконтрольній українській влади й показати договір оренди.
Які потрібні документи для оформлення опіки? Свідоцтво про народження дитини, свідоцтво про смерть батьків, довідка про доходи опікуна за останні півроку й наявність житлової площі для спільного проживання. Ці документи подають до служби у справах дітей для оформлення опіки, яка, у свою чергу, крім правових взаємовідносин регулює ще й матеріальну виплату на утримання цієї дитини. Це найкоротший шлях влаштування дитини в сім’ю, до війни цей процес займав усього 2–3 тижні.
Якщо ж родичів немає, то дитина відразу потрапляє в інтернат або притулок. Якщо є далекі родичі, то дитина зависає на невизначений час між інтернатом і моментом, поки рідня документально не доведе сам факт родинних відносин. Зараз ми стикаємося з тим, що на окупованих територіях у притулках є діти, у яких живі батьки. Таких дітей віддали до притулку, бо в сім’ї їх нічим годувати. Дитячому будинку зараз легше зібрати гуманітарну допомогу, ніж звичайній родині. Всі розуміють, що насамперед будуть фінансуватися соціальні об’єкти — дитячі будинки, лікарні тощо.
Треба зауважити, що сам Штаб Ахметова не займається оформленням опіки. Ми консультуємо й надаємо юридичний супровід, підказуємо, куди звернутися, координуємо зв’язок зі службами з питань усиновлення, з Міністерством соціальної політики. Наша практика показує, що якщо людині вдалося виїхати на українську територію, то можливість оформити тимчасову опіку завжди є.
Але часто буває й так. Наприклад, хлопчик із селища Октябрське міста Донецька залишився один із бабусею, батьки загинули. Він травмований, пройшов лікування в лікарні, але фізичної та матеріальної можливості виїхати на українську територію в них із бабусею немає. А отже, немає і юридично правильно оформленої опіки над ним.
Інший випадок у Макіївці. Хлопчику 8 років, мама загинула, тата давно немає, і він залишився один із бабусею, яка не може виїхати на українську територію, тому що в неї лежачий чоловік — інвалід. Йому потрібен постійний догляд і нагляд.
Ще приклад. Даша, 9 років. Бабуся відправила її до своїх знайомих у Широкиному, але коли почалися обстріли, загинула жінка, у якої жила дівчинка. Дашу знайшли військові та привезли до Маріуполя. Ніхто не розбирався, що сталося. Дівчинку одразу відправили до дитячого будинку, де вона досі й перебуває.
Ми не знаємо, скільки сьогодні таких дітей без документів. Тут проблема навіть не в тому, що вони можуть опинитися в дитячому будинку. Чим довше в дитини визначається статус сироти, тим менше в дитини соціальних гарантій, які передбачені Конституцією України. Надалі дитина буде позбавлена багатьох пільг, які їй гарантовані за законом.
Таким історіям немає числа. Тільки на телефон Гарячої лінії Гуманітарного штабу за останні півроку надійшло понад 40 дзвінків із подібними випадками. І це лише верхівка айсберга! Позиція держави така: «Вивозьте дітей, а ми тут допоможемо». Але ж зрозуміло, що вивозячи, ми теж наражаємо на небезпеку тих самих бабусь з онуками, бо дорогою може статися все, що завгодно. Чому б не спростити процедуру опіки та усиновлення, щоб не виривати цих дітей із нормального сімейного оточення? Хоча про що я… У держави на сьогодні навіть немає інформації, яка кількість дітей за час АТО позбулася батьків. Нам кажуть, що є дані тільки щодо окремих українських регіонів. Що це за підхід?
Труднощі з оформленням опіки — це лише одна з небагатьох граней серйозної проблеми. Ми зіткнемося з тим, що частина дітей із дитячих будинків сімейного типу, які виїхали до Росії чи до Крим -у просто не зможуть там легалізуватися. Також ми не уявляємо собі масштаб проблем тих дітей, які зависли між інтернатами та сім’ями. Припускаємо, що щойно потепліє, почнеться міграція дітей. Вони будуть бродяжити і стануть безпритульними. І про це вже вголос говорять наші експерти, про це твердять також представники міжнародних гуманітарних організацій.
Переконана, що й Міністерство соціальної політики та Уповноважений із прав дітей прекрасно усвідомлюють, що відбувається. Але тут питання — чого ми хочемо. Мені здається, найправильніше рішення — зберегти дитину в сім’ї, а далі вже якось надавати допомогу. Є люди, які могли б це зробити професійно. Волонтери Штабу, соціальні працівники віддані цій справі, готові виїжджати, допомагати й підказувати.
Ще до початку військових дій в Україні Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» з 2008 року розпочав реалізацію проекту «Сирітству — ні!». Під час війни процес не зупиняється, за останній рік було усиновлено 899 діток. Демографія стверджує, що під час війни підвищується народжуваність і в людей зростає бажання приймати в сім’ї чужих дітей, бо дорослі розуміють, що діти страждають незаслужено. Коли йдеться про дитину, то жодних оцінок за типом «свої-чужі» бути не має.
І, незважаючи на складну ситуацію у країні, на Гарячу лінію штабу збільшилася кількість звернень із проханням усиновити дітей із зони АТО. Дуже багато дзвінків і від іноземців. Однак, повторюся, говорити сьогодні про усиновлення складно через проблеми з оформленням документів.
Але, незважаючи на всі перепони мета в нас має бути одна — щоб дитина якомога швидше потрапила в сім’ю. Сироти від раннього дитинства дуже гостро відчувають себе не потрібними. Але якщо вони не потрібні державі зараз, то чи стануть вони згодом гідними її громадянами?
