Очі дітей війни. БЛОГ Олександра Вишнякова, директора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова
Як зрозуміти, що дитина пережила війну й злидні? Подивитися їй в очі. У них тягар війни, навіть якщо навколо мирне місто. У них терпіння, страх, біль, розуміння. У них іноді світлі іскорки – дитинство ще можна зберегти. Такі очі я бачив у селах і містах Донбасу. 3 роки поспіль у такі очі я дивився в літніх таборах, куди дітвора приїжджає за проектом Гуманітарного Штабу Ріната Ахметова.
«Мирне літо – дітям Донбасу» ми придумали, щоб діти хоч на пару тижнів забули про війну. Приїхали в ліс, на море і знову стали дітьми. Грали, веселилися, розвивалися, дружили. За 3 роки літнього проекту нам вдалося оздоровити 3,5 тисячі дітей.
Два тижні відновлення, розваг і тиші. Й обов’язково – робота з кваліфікованими психологами. Фахівці через арт-терапію, роботу з психосоматикою, низка методик і просто бесіда допомагають впоратися зі страхами.
За даними ООН на лінії зіткнення проживають 200 тисяч дітей. Для когось з них це вже 4-й рік під обстрілами. Постійний стрес, депресія, гострі та хронічні проблеми зі здоров’ям.
Маленька Варя з Авдіївки на запитання про те, чи хотіла вона до табору, відповіла: «Ми приїхали сюди відпочивати, щоби не дивитися, як там стріляють і все валиться». Для неї – це реальність. Для мене розуміння, що її дитинство зламане. Що ми з кожним роком на цих дітях бачимо відбиток війни. І, як сніжна куля, накопичуються психологічні проблеми.
Кожна дитина пам’ятає якусь свою історію про війну: обстріли, вибухи, довгі години в притулках, втрати…
У цих дітей не закриті основні потреби в безпеці, харчуванні. Втративши роботу й житло, батьки не завжди можуть забезпечити необхідне.
Психологічна травма війни в кожного. Діти здригаються від гучного звуку, навіть просто удару дверей або тріскання повітряної кулі.
Діти розповідають про війну, як про буденне. Вони звикли. Визначають дальність польоту міни й калібр снаряда на звук, знають, о котрій годині можна виходити на вулицю і якими стежками можна ходити, тому що міни.
Вони подорослішали в одну мить. Їм бракує батьківської уваги, простої розмови, тепла, щоби відкритися. Часто нарівні з дорослими вони самі обирають побутові проблеми. І вони прощають батьків за це.
На заняттях арт-терапії діти малюють страх і війну. Хочуть назавжди викреслити зі своєї пам’яті. І що ще страшніше – іноді не знають, як намалювати своє майбутнє.
Третій сезон нашого проекту закінчився. Діти роз’їхалися, розпочали новий навчальний рік. Хочу вірити, що вони трохи забули про те, що відбувається. Що впораються. І що в них ще буде дитинство.
