Нічого не знаю. Нічого не чую. Нічого не скажу. БЛОГ координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Римми Філь
Страх скував свідомість. Такий всеосяжний тотальний страх. Де б ви не жили. Які б цінності не сповідували. Страх перед війною. Навіть не важливо, прийшла вона до вас додому, або нею тільки лякають. Страх за дітей і батьків. Страх за майбутнє. Що нічим буде годувати сім’ю, не буде роботи й нічим буде платити за комуналку. І що, взагалі, буде завтра…
Головний інструмент сьогодні — страх. Потужний інструмент, дуже дієвий. Ним завжди й успішно користуються, коли зовсім усе погано. Людина у страху не буде активною. Вона ніби економить енергію. Закривається в кокон. Нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу.
Всі бачили фігурки або зображення трьох мавпочок, одна з яких закриває собі очі, друга — вуха, а третя — рот. Вони символізують буддистську ідею — «Якщо я не бачу зла, не чую про зло й нічого не кажу про нього, то я захищений від нього».
Ми не буддисти, але поводимося, мов ті мавпочки. Чи не від того, що ми осягнули науку споглядання й доброти? Ні, навпаки. Ми розучилися чути чужий біль, боїмося говорити й не намагаємося дивитися й аналізувати — щоб нічого поганого не впізнати.
Нас привчили мислити кліше. Нас розучили говорити добрі слова. Нас привчили лаяти. Агресія в пошані. Ненависть пронизала душі.
Нас уже давно поділили й зараз продовжують щодня ділити на своїх і чужих, на героїв і ворогів, на нас і на них. До «чужих» або «ворогів» людей запросто можуть зарахувати лише тільки за те, що хтось у силу обставин не може покинути територію війни і змушений проживати у власній квартирі.
Ворогів не шкода. Страшний принцип. Ним намагаються багато виправдати: і продуктову блокаду, і заборону на ввезення ліків, і принизливу пропускну систему.
Про тих, хто там живе, не прийнято говорити добре, та й узагалі не прийнято говорити. Особливо про те, що там є прості порядні люди, які рятують інших, гасять пожежі, відновлюють подавання води, газу та електрики.
Нам навіюють, що війна — це героїка битв, а не горе простих людей і понівечені дитячі тіла й душі. Воюють герої з ворогами нібито в чистому полі.
Подивіться наші новини. Там, переважно, сюжети про героїв і терористів. Але майже немає сюжетів про страждання мирних людях та історій про дітей з ампутованими ручками. Чому? Такою є редакційна політика.
Про те, що цим діткам, а ще й літнім людям допомагає Ахметов, теж не прийнято говорити. А ті, хто кажуть, відразу потрапляють до розряду ворогів і «побутових сепаратистів». Треба ж, слово яке придумали.
Ми мислимо нав’язаними кліше. Хто не з нами, той проти нас. Так простіше. Так безпечніше. Адже можуть звинуватити в цьому найбільш незвіданому «побутовому сепаратизмі».
А я так не хочу. Я буду говорити. Тому, що для мене війна — не абстрактне поняття. Вона увійшла до мене й живе в мені моїм пораненим будинком, моєю переляканою дитиною, мародерами, які винесли з будинку мою пам’ять.
«Там немає нормальних людей — хто хотів, той виїхав» — поширена фраза, яка приймається суспільством.
Неправда! Там живуть люди. Такі ж, як скрізь. Є порядні, а є не зовсім. Є розумні і є не дуже. А ще — там залишилися інваліди та люди похилого віку. Там народжуються діти.
Я ненавиджу війну. І це не високопарна фраза. Війна забрала мої мрії, як і в багатьох інших, таких самих, як я.
Моя знайома прислала SMS: «Немає життя на чужій землі, але немає його і вдома. Але є, де вищий розум, і він веде нас у житті, і рятує нас. І війна не буде нескінченною».
Війна має безліч проявів, і найстрашніший той, який у голові.
Можу запропонувати тест для впевнених, що мають рацію. Підійдіть вранці до дзеркала й подивіться на себе. Довго так подивіться. Глибоко. Чи немає там плям ганьби, і не хочеться вам опустити очі.
P.S. Японці — мудрий народ. Недарма до трьох мавп часто додають четверту — Седзару. Вона символізує принцип «не коїти зла». Її можуть зображувати, як вона прикриває свій живіт. Але ми про неї мало що знаємо.
