Нехай буде проклята війна! БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова
Коли мені кажуть, що зараз не час слабких, коли я чую хоч найменше виправдання війни — я думаю про поранених дітей. Про маленьку Міланку з Маріуполя, про Ваню з Донецька, про Владика з Авдіївки. Я не можу зрозуміти, прийняти і пробачити війну. І коли в київських парках я бачу щасливі сім’ї, мені не дають спокою думки, що в цьому добробуті щось не так. На рівні підсвідомості відчувається якась фальш і штучність того, що відбувається. Не має бути так, щоб у цей же момент, у цій же країні, за 700 кілометрів звідси, гинули мирні жителі.
Вже рік у Гуманітарному штабі Ріната Ахметова ми живемо у стані виру горя й біди. Коли крик про допомогу змінюється тихим шепотом зневірених, ми живемо в довгих списках ліків для постраждалих від обстрілів і чергах старих за гуманітаркою, які ввозять із ризиком для життя. Здавалося, за цей рік ми багато чого побачили. А кілька днів тому наші психологи, які за лінією дотику займаються травмою війни, передали до Штабу лист 13-річної дівчинки, мешканки Макіївки. З міркувань етичності я не називаю імені дитини. Їй і так перепало в житті.
Я впевнена — цей лист має стати символом цієї божевільної й нещадної війни. Читайте його, чи не відвертайтеся, не приховуйте сліз. І не думайте, що такого не може бути. Читайте і проклинайте війну.
«Лист мамі, яка загинула під обстрілом.
Мамуся моя, найулюбленіша, найкрасивіша, турботлива, іноді сувора. Я не помічала миттєвостей, коли ти була поруч. Ти просто була, дарувала радість і любов. Але чомусь я ніколи не помічала цього, просто жила під твоїм крильцем без турбот і клопотів. Тільки зараз я помічаю кожну мить без тебе, кожна думка пов’язана з тобою. Ти стала настільки близькою й далекою в один момент, в одну мить. Я досі не можу повірити, що похід у магазин може бути таким фатальним, що снаряд вибрав саме тебе. Війна прийшла так несподівано. Ми всі чули вибухи, бачили спалахи гармат, тривожилися й ховалися в підвали, але з якимось неусвідомленим почуттям — цього не може бути, зі мною й моїми рідними цього не станеться.
Чому тебе, найкращу, наймилішу, ту, яка завжди була проти війни? Ти мені потрібна. Я не знаю, як далі жити, не знаю, де шукати підтримки, як прибрати цей біль…
Бабуся «почорніла» від горя, замкнулася в собі. Їй дуже важко піклуватися про мене, я її не чіпаю. Каже, що нам не вижити тільки на її пенсію, а мені не заплатять, більше країни немає. Я відчуваю себе винуватою, що «звалилася» на її голову.
Світ став таким одноколірним і сумним. Якби не моя двоюрідна сестричка Аня, я б просто сиділа на ліжку й дивилася на твої фото. Вони з тіткою Наталкою тимчасово переїхали до нас і постійно мене смикають, змушуючи щось робити, грати, допомагати готувати. Мамо, я так завинила перед тобою. Я не допомагала тобі, іноді не слухалася, сперечалася. Якби повернути все назад, я була б найкращою помічницею, найслухнянішою, найчуйнішою, найпрацьовитішою. Чому ми втрачаємо найдорожче?
З останнього моменту обстрілів нашого селища минуло вже півроку. Я ходжу до школи, мене підтримують однокласники, але думка про те, що потрібно ходити на цвинтар, нестерпна. Я боюся кладовища і всього, що пов’язане з похоронами. Там живе смерть, вона знову і знову забирає тебе від мене. Мені знову і знову боляче, вона так часто сниться мені. Я не хочу це бачити. У снах ти поруч зі мною, обіймаєш і цілуєш мене, як раніше, у щічку, куйовдиш моє волосся.
Я вирішила добре вчитися, щоб після 9 класу вступити до медучилища і стати медсестрою на «Швидкій допомозі». Я не побоюся під обстрілами підібратися до пораненого, навіть якщо машина зупиниться далеко, адже й там може бути чиясь мама, і я встигну їй допомогти. Саме хвилини людського страху коштували тобі життя. Я стану сильною і сміливою, перестану бути тягарем, стану підтримкою для бабусі.
Нехай буде проклята війна! Вона забрала в мене найдорожче й найрідніше — тебе, мою маму. І хоч кожну мить ти в моїх думках, я, як і раніше, хочу тебе обійняти, поцілувати, покласти голову на твої коліна. Я так люблю тебе, мамо!
Д., Макіївка, 13 років».
