Не нашкодь. БЛОГ Надії Кондратюк, експерта Фонду Ріната Ахметова за проектом «Наставництво»

З самого дитинства мене вчила мама, що коли йдеш в гості, потрібно обов'язково принести що-небудь у подарунок. Якщо йдеш туди, де є діти – солодощі просто обов'язково. Думаю, що я не самотня в таких традиціях, які прищеплювалися нам з дитинства. Цукерки, тістечка, тортики або шоколад – залежно від кількості дітей і ступеня нашого знайомства. Я з дитинства ніколи не дозволяла собі прийти кудись (і до сих пір так) з порожніми руками. Не викликало у мене і питань щодо вибору – солодощі, а що ж ще нести дітям?

Розуміння, що в цих традиціях щось негаразд, прийшло до мене, коли я стала мамою. Коли до моєї маленької дочки стали приходити ті смачнющі солодощі від добрих людей. Коли в дворічному віці у неї почали псуватися зубки, але ж в такому віці їх ніхто не лікує, і чекати, поки молочні зміняться постійними, було довго. Однозначно, велика кількість солодкого мала наслідки не тільки на здоров'ї її зубів. Тоді я почала активну роз'яснювальну роботу серед знайомих – несете щось – несіть здорове і корисне, навіть якщо воно не яскраве. А потім був ще вищий рівень профілактики подарунків – прошу порадитися зі мною, перш ніж дати щось моїй дитині. І коли з'явився син у нашій сім'ї – шоколад, цукерки та інші солодощі стали дуже рідкісними гостями на нашому столі.

Інший досвід я отримала, коли ми жили сім'єю в Слов'янську. Це був 1998 рік, рівень життя і фінансових можливостей у жителів цього славного міста був дуже небагатим. Дівчинка років дев'яти, будучи з батьками у нас в гостях, прийшла за мною на кухню. Я як добра господиня мала домашню випічку, адже гостей очікувала. Запропонувала їй шматочок ще до моменту, коли всі будуть пити чай. Не передати словами свої почуття, коли вона сказала: «Не треба, я ніколи не їла такого, дай мені краще чорного хлібця з олією і сіллю». І далі розповіла, що і це для неї справжній делікатес і їсть вона його тільки по неділях або коли у мами є гроші.

Я зараз не про соціальне становище або фінанси. Не про допомогу бідним або знедоленим. Я про цінність і корисність їжі як такої. Я про різних дітей, вихованих у різних життєвих умовах. Про нашу уяву та розуміння, що потрібно приносити дітям. Я про дітей, які виховуються в інтернатах. Про наш внесок в їхнє життя, здоров'я та майбутнє. Про різні умови їхнього проживання.

Не секрет, що забезпечення інтернату залежить від кількості спонсорів і віддаленості від великого міста. За статистикою, в період свят там кожна дитина отримує до 25 цукеркових подарунків від різних благодійників. Як це відгукується на їхньому дитячому організмі? Як це взагалі впливає на їхнє сприйняття дорослих, які приходять до них?

Ви не можете знати всіх особливостей здоров'я вашого підопічного. Ви не будете нести відповідальність за його лікування, якщо раптом щось трапиться. У кожному інтернаті або дитячому закладі є чіткі та прагматичні правила поведінки для тих, хто дійсно хоче відвідувати дітей. І всі ці правила точно не схожі на наші домашні, але виходять з досвіду, відповідальності та постулату «не нашкодь».

Якщо ви щоразу приносите матеріальні цінності – ви стаєте одним із тих, хто формує у дитини «синдром сироти». Це коли я бідний і нещасний, всі мене жаліють і мають мені давати все, що мені потрібне, бо я сирота. Мені не потрібно працювати або докладати зусиль, щоб щось отримати – я ж сирота.

Діти швидко вчаться маніпулювати й отримувати бажане. Використовувати дорослих як «банкомат». Тільки потрібно викликати почуття жалю у дорослого. І тоді дорослі дають дедалі більше й більше матеріального. А дитина стає соціальним трутнем. Це просто тупиковий сценарій життя, якщо говорити про адаптацію до самостійного та дорослого.

Колись я зустріла дорослого 42-річного чоловіка, який заснував благодійний фонд допомоги сиротам, але сам мав «синдром сироти». Переконував мене, що має право на безплатну участь у конференції тільки тому, що він сирота. Що навіть йому, такому вже дорослому, суспільство та люди, які мають батьків, зобов'язані допомагати матеріально.

Приносячи своєму вихованцю їжу або матеріальні цінності на їхнє прохання або за власним бажанням – ви чините проти правил, встановлених для всіх. Ви шкодите не тільки собі, а й репутації Наставництва загалом. Одного разу може статися так, що двері установи закриються не тільки для вас, але і для інших. Будьте мудрими та свідомими Наставниками. Як Наставник ви обов'язково мусите дотримуватися дисципліни відвідування вашого підопічного. Так, навіть якщо це здається вам безсердечним і неправильним. Тримайте постійний контакт з персоналом закладу, поважайте тих, хто там працює. Подумайте, а як ваші подарунки сприймають інші діти, і ті, у кого є наставники, і ті, у кого наставників немає. Подумайте, що саме вони відчувають?

Своїм власним прикладом ви теж будете впливати на підопічного. Адже повага до дорослих і до правил – дуже складна штука, і пов'язана вона з обмеженням власних примх і бажань. Повага до чужого – це важливий складник поведінки. Діти вчаться поважати на прикладі тих, хто їм близький. На життєвому щоденному прикладі відповідальних дорослих – Наставників.