Надія Кондратюк: «Не треба ходити в інтернати, потрібно ходити до дітей»
– Вікна, які поставили в будівлі інтернату благодійники, печиво, яке вони принесли вихованцям на свято, навряд чи залишаться в пам’яті, – вважає Надія Кондратюк, незалежний консультант із шестирічним досвідом впровадження наставництва в Україні та інших пострадянських країнах. Вона бере активну участь у розробці Положення до Закону України про наставництво, який було прийнято 8 вересня поточного року. Надія поділилася своїм баченням того, які зміни принесе цей Закон у життя тих, для кого він був прийнятий – дітей, які виховуються в інтернатах. Що треба відобразити в Положенні до Закону про наставництво? Хто може взяти активну участь у розробці Положення до Закону, який має роз’яснити, хто і як буде втілювати цей документ у життя?
– Для початку хотілося б зазначити, що тепер більше українців, які хочуть взяти участь у долях дітей, зможуть на державному рівні допомагати вихованцям інтернатів адаптуватися до самостійного життя, адже наставництво – це не сімейна, але ефективна і практична форма допомоги дітям, – розповідає Надія Кондратюк. – Потрібні лише бажання й любов до дітей, проходження підготовки в Центрах соціальних служб у справах дітей сім’ї та молоді, згода самої дитини й договір про наставництво. Звичайно, потрібен ще певний пакет документів, які підтверджують те, що майбутній наставник досяг повноліття, що в нього немає жодних проблем із законом і зі здоров’ям, які б перешкоджали його діяльності на цій ниві.
Завдяки Закону про наставництво, людина, яка хотіла б супроводжувати сироту у житті, тепер зможе це робити, не домагаючись опіки над дитиною й дозволу взяти її у сім’ю, якщо вона цього не планувала. Адже не в усіх громадян є умови й ресурси, щоб взяти дитину в сім’ю.
Та й не кожного вихованця можна взяти з інтернату в сім’ю, з низки причин. В установах інтернатного типу, які функціонують в Україні, перебувають понад 100 тисяч дітей. Багато з них із різних причин практично не мають шансів виховуватися в родині, і тут наставництво дуже важливе й актуальне. Багато дітей так і виростають в інтернатах, без емоційної підтримки важливого дорослого, яка їм, на мою думку, абсолютно необхідна. Закон про наставництво дозволяє волонтерам приходити не «в інтернат», а «до дітей» – вихованців інтернату.
– У чому різниця: в інтернат або до дітей?
– Поясню на живому прикладі. Якось із командою підготовлених наставників ми хотіли прийти в інтернат, щоб підібрати пари: дитина й наставник. Але директор сказала, що до 19 грудня включно всі дні зайняті візитами гостей: очікуються благодійники, а там і до новорічних свят рукою подати, і так – до самого Різдва… Це ті волонтери, які, найімовірніше, принесуть в інтернат, образно висловлюючись, печиво, встановлять пластикові вікна і зроблять ще щось корисне для цього закладу. Але вікна в інтернаті залишаться, а діти підуть у нікуди. Вони не будуть підготовлені до життя, не матимуть поруч дорослої людини, до якої можна звернутися по пораду.
КОМПЛЕКС «СИРІТКИ»
Волонтерство, яке обмежене рамками матеріальної благодійності, згубне як для самих вихованців інтернатів, так і для тих, хто несе в інтернат виключно матеріальні блага, навіть якщо він робить це з найкращих спонукань. У дітей таким чином виховується комплекс «сирітки» – споживача, якого всі повинні все життя жаліти й обдаровувати, тому що він – сирота. Мені довелося зустріти навіть 40-річного чоловіка (в минулому – випускника інтернату), який, скаржачись на життя, пояснив причину своїх життєвих невдач тим, що він – сирота. Мене це обурило: до 40 років, трапляється, і люди з повноцінних сімей сиротіють, втрачають батьків через природні причини. Тобто чоловікові 40 років, а він усе продовжує розраховувати на чиюсь допомогу, самостійно не просуваючись вперед. І ця риса характеру не зовсім його тільки лише вина – тут винне й суспільство, яке дарувало йому матеріальні блага, не даючи емоційного тепла.
НАСТАВНИК – НЕ МЕЦЕНАТ
Співчувати й обдаровувати, дотримуючись батьківського інстинкту, – такий вузький підхід несе розчарування й дорослому, який хоче піклуватися про сироту. Одного разу до фахівців проекту «Одна надія», у межах якого готують наставників, звернулася одна жінка, яка, знайшовши в базі дітей, що підлягають усиновленню, вихованця інтернату, побачила в ньому… свого трагічно загиблого сина й жадала про нього піклуватися. Саме вже ту обставину, що жінка шукає заміну тому, кого замінити неможливо, пророкувало невдачу. Інша дитина не буде такою, як ваша, вона буде такою, якою вона є, і такою її і треба сприймати – як іншу особистість.
Її завзятість насторожувала: часто трапляється, що, коли людина спалахує, як сірник, то настільки ж швидко і вигорає.
Все ускладнювалося ще й тим, що хлопчикові, який викликав у неї таке непереборне бажання піклуватися, було вже майже 18 років.
Жінка, яка так сильно бажала стати наставницею, досвіду в цьому питанні не мала, але змогла бути присутньою лише на одному занятті підготовчих курсів для наставників.
Однак на той час вона вже зустрілася з юнаком і вирішила, що потрібна йому. Одним із її аргументів було: у нього навіть взуття нормального немає – я куплю йому туфлі. Я обережно попередила її про те, що туфлі він, звичайно, у дар прийме охоче, але це не гарантує їй те, що між нею і юнаком встановляться довірчі стосунки і вони стануть друзями на довгі роки. Сказала, що до цього хлопчика, який прожив в інтернаті роки, можливо, приходили вже багато дорослих і приносили йому й цукерки, й іграшки, й одяг, даючи йому надію на те, що заберуть у свою сім’ю, але ніхто його так і не забрав. І крізь цю призму він вже й дивиться на всіх тих, хто приносить йому подарунки й обіцянки.
На жаль, сталося так, як я і пророкувала співрозмовниці. Коли вона вкотре приїхала в інтернат, який був в іншому місті, хлопчина заявив їй, що намітив похід із друзями в кіно. Вона дуже засмутилася і зробила висновок, що юнак її спілкування не потребує. До участі наставниці вона виявилася не готова. Жінка відразу ж зробила помилку, прокладаючи шлях до дружби з вихованцем через матеріальні дари й маючи завищені очікування того, що хлопчик так само жадає спілкування з нею, як і вона з ним.
Процес підготовки наставників – поле діяльності для командних проектів
Наведений мною приклад із практики вкотре підкреслює, що наставників потрібно готувати. І в цьому питанні Закон про наставництво відкриває нові можливості для громадських організацій. Закон говорить про те, що підготовка має проходити на базі центрів соціальних служб у справах дітей, сім’ї та молоді (ЦССМ). А вже ЦССМи можуть укладати договори з громадськими організаціями, які мають досвід підготовки й мають у статуті своєї діяльності положення про те, що вони працюють у сфері захисту інтересів дітей. Це дозволяє державі залучати вже досвідчені команди, що зарекомендували себе як базові центри для пошуку й навчання наставників. Такі командні проекти є в багатьох регіонах країни. Зокрема, шестирічний досвід такої роботи є і в проекту «Одна надія», і вже є в проекту «Наставництво» Фонду Ріната Ахметова, у Львові на сьогодні працюють у цьому напрямі вже три незалежні одна від одної організації.
Команди проектів пропагують саме рух у суспільстві, залучаючи людей до лав наставників, організовують сам процес навчання, супроводу людей, які хотіли б взяти участь у долях вихованців інтернатів. І, як мені здається, перераховані громадські організації, які діють у сфері захисту дитинства, якраз і повинні взяти найактивнішу участь у розробці Положення до Закону про наставництво – їхня думка важлива, як думка практиків.
– Що попередньо треба внести до Положення до Закону про наставництво?
– У самому Положенні, гадаю, треба уточнити роль і механізм роботи в реалізації програми наставництва кожної сторони-учасниці процесу: наставника, керівника інтернату, Центру соціальних служб у справах сім’ї та молоді, який, відповідно до закону, курирує всі етапи процесу наставництва, і служби в справах дітей, яка моніторить захист прав дитини на всіх етапах.
Також, напевно, у Положенні має бути обговорене питання про створення бази наставників: чи потрібна така база даних взагалі, яка служба буде її створювати й підтримувати.
Однак це лише попередня розмова. З ініціативи Міністерства соціальної політики створена робоча група, гадаю, до кінця січня можна буде говорити конкретніше. Мені дуже хочеться вказати на професійний підхід і особисту участь до питання практичного впровадження наставництва Ірини Миколаївни Пінчук – начальника управління профілактики соціального сирітства. Тому я припускаю, що ми ще повернемося до обговорення цієї теми.
