«Набута безпорадність» як феномен наших днів. БЛОГ координатора психологічної служби Штабу Ріната Ахметова Альони Лук’янчук
Чому багато хто не хоче змінити своє життя на краще, навіть якщо в них є така можливість.
Невдахи?
Багато хто пам’ятає старий французький фільм про дочку мільйонера, яка постійно потрапляла в неприємні ситуації, а потім взагалі зникла. Мільйонер наймає детектива, а той і собі знаходить такого ж невдаху (цю роль грав П’єр Рішар), як і зникла дівчина. Він, за логікою детектива, також притягує до себе нещастя, як і дівчина. У такий спосіб герой П’єра Рішара має допомогти привести детектива до зниклої дочки мільйонера. Упродовж усього фільму герой-невдаха демонструє всі невдачі світу відразу, які зазвичай відбуваються з багатьма людьми і в різний час. А на його долю вони випадають усі одночасно та постійно.
У фільмі все таке безтурботне й веселе. А в реальності люди, які постійно наражаються на неприємності, навряд чи будуть жити так безтурботно, як показано в кіно. Швидше, навпаки. Щодня, витримуючи новий удар від зовнішнього світу, вони дістають урок на фізіологічному рівні: знову боляче, знову не пощастило. І з часом втрачають стимули до будь-якої життєвої активності.
Невтішний експеримент
У 1964 року Мартін Селігман брав участь у серії експериментів над собаками у психологічній лабораторії Пенсільванського університету.
Експерименти ставилися за схемою класичного обумовлення Павлова. Частина їх полягала в тому, щоб сформувати в собак умовний рефлекс страху на звук високої тональності. Як негативне підкріплення використовувався несильний, але чутливий удар електричним струмом, який собаки, сидячи у клітках, відчували після того, як чули звук. Після декількох стимуляцій клітки відчинили. Експериментатори очікували, що через сформований рефлексу страху собаки будуть тікати, зачувши високий звук, щоб уникнути удару струмом. Проте, всупереч очікуванням, собаки не тікали. Вони лягали на підлогу і скиглили, але не робили жодних спроб втекти, хоча з відчинених кліток це було нескладно.
Спостерігаючи несподівані результати експерименту, Мартін Селігман припустив, що, можливо, собаки не намагаються уникнути удару струмом не через відсутність страху (судячи з їхньої поведінки було очевидно, що вони віз жахом очікують удару), а тому, що під час експерименту вислизнути від удару струмом не вдалося, і вони звикли до його неминучості. Інакше кажучи, собаки «навчилися безпорадності».
1967 року Селігман вирішив самостійно перевірити своє припущення, і разом із колегою Стівеном Майєром розробив схожу схему експерименту з ударом струмом, але вже за участю трьох груп собак.
Першій групі надавали можливість уникнути больового впливу: натиснувши носом на спеціальну панель, собака цієї групи міг відключити живлення системи, що викликає удар. Отже, він мав змогу контролювати ситуацію, його реакція мала результат.
У другої групи відключення шокового пристрою залежало від дій першої групи. Ці собаки отримували той самий удар, що й собаки першої групи, але їхня власна реакція не впливала на результат. Больовий вплив на собаку другої групи припинявся тільки тоді, коли на панель натискав пов’язаний із нею собака першої групи.
Третя група собак (контрольна) удару взагалі не діставала. Упродовж певного часу дві експериментальні групи собак зазнавали дії електрошоку рівної інтенсивності рівною мірою, і впродовж однакового часу. Єдина відмінність полягала в тому, що одні з них могли легко припинити неприємну дію, а інші встигали переконатися в тому, що не можуть вплинути на ситуацію.
Після цього всі три групи собак помістили у ящик із перегородкою, через яку будь-який із них міг легко перестрибнути, і в такий спосіб уникнути електрошоку.
Саме так і робили собаки із групи, що мала можливість контролювати удар. Вони легко перестрибували через бар’єр. Однак собаки з другої групи із досвідом відсутності контролю над ситуацією металися у ящику, а потім лягали на дно і, повискуючи, переносили удари струмом дедалі більшої сили.
Селігман і Майєр зробили висновок про те, що безпорадність викликають не самі по собі неприємні події, а досвід неконтрольованості цих подій. Жива істота стає безпорадною, якщо звикає до того, що від її активних дій нічого не залежить. Неприємності відбуваються самі по собі, і на їх виникнення впливати ніяк не можна. Перші експерименти Мартіна Селігмана набули широкої популярності й були опубліковані солідними психологічними журналами.
Вивчена безпорадність (learned helplessness), також набута або завчена безпорадність — стан людини або тварини, за якого індивід не робить спроб до поліпшення свого стану (не намагається уникнути поганої, болісної події), хоча має таку можливість. З’являється, як правило, після декількох невдалих спроб впливати на негативні обставини зовнішнього середовища (або уникнути їх) і характеризується пасивністю, відмовою від дії, небажанням змінювати вороже середовище або уникати його, навіть коли з’являється така можливість. У людей, згідно з низкою досліджень, супроводжується втратою почуття свободи й контролю, зневірою в можливість змін і у власні сили, пригніченістю, депресією й навіть прискоренням настання смерті.
Розуміти й допомагати
Низка досліджень, проведених у будинку літніх людей, показали приблизно ті ж феномени поведінки людини, які описані в цьому експерименті. У той момент, коли зовнішнє середовище стає надмірно агресивним, і ми повністю втрачаємо над ним контроль, ми стаємо безпорадними й тотально безсилими.
Війна — це саме те агресивне і всеосяжне зовнішнє середовище, яке неможливо контролювати. Хоча, можливо, у сьогоднішніх подіях набута безпорадність пошириться куди далі, ніж зона бойових дій. Це швидше залежить від соціальної та економічної кризи, як буде розвиватися ситуація й наскільки агресивним буде її вплив на людей.
Якщо в дитинстві батьки не підтримували дитину, вона росла з відчуттям явної невдачі і вже навіть не пробувала щось змінити. Навіщо? Все однаково буде погано. Це набута безпорадність із самого дитинства. Це люди з відсутністю батьківської підтримки, задоволенням потреб дитинства й повторюваним негативним зворотним зв’язком від зовнішнього середовища.
Але є також і успішні люди, які не мали в житті серйозних проблем і переконані в тому, що так буде й далі. Війна зробила їх безпорадними також. Якщо ці люди не знайшли жодного «позитивного» результату своїх дій — нову роботу в іншому регіоні, родичів, які могли б підтримати, можливості швидко облаштувати своє життя — і залишилися в зоні бойових дій, то вони втратили контроль над життям.
Чим довше людина перебуває в ситуації війни, тобто відсутності контролю над власним життям, тим сильнішим буде вплив безпорадності.
Саме через це багато переселенців — це дезадаптивні люди, які не шукають роботу, не намагаються влаштувати своє життя. Крім того, мільйони людей усе ще залишаються в зоні бойових дій, викликаючи обурення у співвітчизників, які звертаються до них із запитанням «чому ви не їдете?». Тому що психологія за цей час почала працювати так, що «немає жодних інших варіантів». Поки хтось сторонній не протягне руку, поки зовнішнє середовище не дасть позитивного зворотного зв’язку, цей алгоритм буде працювати саме так.
На жаль, це та ситуація, у якій людина, яка довго перебувала в подібних умовах, залишиться із досвідом набутої безпорадності. Це треба розуміти і враховувати.
Люди, які тривалий час перебували в умовах війни, потребують кваліфікованої психологічної допомоги. Якщо ж людина встигла адаптуватися в мирному житті, то важливо розуміти, яку частину цього досвіду вона закріпила й буде нести далі в житті.
Альона Лук’янчук, клінічний психолог, гештальт-терапевт, координатор психологічної служби при Гуманітарному штабі Ріната Ахметова
