Мир і війна. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова

Конфронтація чи співпраця? Перш ніж іти на конфлікт, подумайте про ціну, яку доведеться за це заплатити.

Просте рішення

Двоє 8-річних дітей сперечаються між собою у школі, хто принесе завтра книгу:

— Я вчора приносив.

— А я минулого тижня.

— А я взагалі зараз її заберу.

Діти починають вихоплювати один у одного книгу, зі злістю стискаючи кулачки й напружено пропалюючи противника поглядом. Через 2 хвилини цього протистояння підходить хлопчина і з незворушним виглядом чіпко хапає нещасну книгу на середині лінії боротьби:

— Ну що ви як маленькі, відразу сваритися, я принесу вам завтра книгу…

Завіса. Противники ще кілька хвилин ловлять повітря руками і пронизують поглядами один одного зовсім як дорослі, усвідомлюючи, що камінь спотикання в цій суперечці однокласник забрав у синьому портфелі до себе додому.

Повітря ловили й дорослі, які спостерігали цю сцену, але швидше від подиву й розуміння простоти ситуації.

Агресія або переговори?

Воювати або домовлятися, конкурувати або співпрацювати, агресія або переговори — цей вибір стоїть перед людством вже багато століть.

Із психологічного погляду, агресія — це найперша й найпростіша реакція людини на незадоволення від зовнішнього середовища. Все дуже просто. У первісні часи австралопітек підходив до сусіда й намагався забрати у нього вподобану палицю. Сусід міг або смиренно її віддати, або взяти іншу палицю й розв’язати бійку. Без дифірамбів і розмов. Приблизно так само відбувалися й залицяння до жінки. Картинки, де первісний чоловік тягне жінку за волосся в печеру, давно стали анекдотами. Варіацій інших не було. Бо були найпростіші вивчені інстинкти: треба — дій. Зустрічаєш опір — бийся. Через багато століть, вже придумавши черевики і шпаги, карети й писемність, людство й далі розв’язувало свої проблеми за допомогою сили. Здатність до співпраці треба було «розвивати» багатьма сторіччями конфронтації.

Агресія — найпримітивніший вид взаємодії, найпростіший і несвідомий. Бо не вимагає жодних складних рішень нашої психіки, навіть розмов.

Немовля, коли хоче їсти, просто починає кричати. Здатності залишатися незадоволеною в дитини немає. Хочу — дайте. Вже підростаючи, малюк проходить через низку фрустрацій (відмов), коли мама не відразу біжить до ліжечка на поклик малюка, коли іграшка не відразу опиняється в руці, коли батько відмовляє рішучим «ні»: забороняючи дивитися мультики або йти гуляти. Всі ці «ні» вчать малюка витримувати напругу психіки, викликану незадоволенням потреб і відчуттям «неприємного» зовнішнього середовища.

Після народження, розвиваючись, кожен із нас проходить низку стадій:

1. Я всемогутній. Піаже визначив цю стадію як первинний егоцентризм, пов’язаний із моментальною вимогою немовляти задовольняти його потреби.

Потім, коли дитина починає розрізняти зовнішнє середовище й різні об’єкти, вона розуміє, що об’єкти не можуть задовольняти її бажанням щомиті. Настає наступна стадія:

2. Об’єкт, який доглядає дитину, всемогутній.

Найголовніша стадія, настає переважно з психічним дорослішанням і найголовнішою фрустрацією в нашому житті:

3. Ніхто не всемогутній.

У підлітковому віці, входячи в соціум, підліток часто знову «опиняється» між 1 і 2 стадіями, випробовуючи себе та інших на міцність. Саме в такому стані найвищий рівень «вибухонебезпечності», коли здається, що ти можеш усе.

Реагувати на несприятливі зовнішні обставини «дитячим плачем», тобто агресією, найпростіший і найлегший спосіб «розібратися» із зовнішнім середовищем, що й відбувається головно з підлітками. Вони досліджують світ, перевіряючи свої всемогутність і рівень протистояння зовнішнього середовища. Інша крайність — це повна поступливість, коли здається, що я взагалі нічого не можу й навіть заявляти про свої потреби не буду. Це пов’язано вже з позицією безпорадності й роллю жертви.

У той момент, коли людина розуміє, що не «всемогутня», вона стикається з найсильнішою правдою за все життя. Ми всі більш-менш рівні перед буттям. Здатність враховувати цю правду приводить людину до розуміння того, що всі ми схожі й водночас різні в можливості, залишаючись незадоволеними зовнішнім середовищем, не реагувати агресією, а шукати інші способи взаємодії.

Їх, насправді, не так багато:

Співпраця. Вона спрямована на взаємодію та повне задоволення партнерами своїх потреб і прагнень. Тут реалізується один із мотивів: кооперація або конкуренція.

Конфронтація. Такий стиль передбачає орієнтацію на свої цілі, без врахування водночас будь-яких інтересів іншої сторони-учасника. Проявляється принцип індивідуалізму.

Компроміс. Реалізується в частковому досягненні цілей та інтересів обох сторін.

Поступливість. Передбачає принесення в жертву власних інтересів для досягнення цілей партнера або ж відмову від дрібних потреб для досягнення будь-якої більш значущої мети.

Уникання. Такий стиль — це відхід або уникнення контакту. Водночас можлива втрата власних цілей.

Іншими словами, є всього три види реакції: відійти зовсім, воювати чи розмовляти.

Найпростіший і первісний, що передбачає «я всемогутній», — конкуренція.

Другий, що передбачає «інший всемогутній», — догляд.

Третій, найбільш витриманий і складний, що передбачає «ніхто не всемогутній», — діалог.

Найвигідніша позиція — діалог

Історія показує, що в конфлікті часто, так чи інакше, програють усі сторони, бо дуже енерговитратна ця справа — мірятися «агресією», та й до того ж, часто перша реакція на незадоволення — імпульс, рухаючись за яким людина в підсумку опиняється зовсім не там, де хотіла. Імпульс дуже часто оманливий.

Стародавній австралопітек, якби вмів розмовляти, безумовно, міг би попросити палицю в сусіда й не постраждати фізично. А древній чоловік, можливо, сказавши лише кілька слів жінці, уникнув би багатьох проблем, після того як вона опинилася у нього в печері. Адже зовсім не знав, що там у неї в голові.

У сучасному суспільстві все побудовано на діалогах. Всі давно зрозуміли — простіше обговорити «межі» дотику інтересів кожного, ніж воювати. Можливості діалогу вже вийшли за межі просто вербальної здібності, це стало мистецтвом, якому навчаються й передають із рук у руки. Уміння витримувати напругу, водночас враховуючи інтереси опонента, нехай вони навіть цілковито конфронтують із вашими, — ознака дорослості й дуже вигідне вміння.

Звичайно, бувають випадки, коли агресія необхідна, але треба розуміти, що в запасі в людини не повинна бути тільки така стратегія розв’язання конфліктів.

Насамперед, будь-який конфлікт вимотує й руйнує кожного учасника, бо адреналін, необхідний для «підживлення» люті та злості, не може вироблятися довгий час без наслідків. Він досить швидко фізично зношує тіло і психіку. Так уже ми влаштовані. Довго жити у стані небезпеки й напруги людський організм не здатний. У якийсь момент настає виснаження. Тому, перш ніж приймати рішення йти на конфронтацію, необхідно точно розуміти можливості й ресурси кожного учасника, тривалість конфлікту, момент його завершення для вас особисто й ціну, яку доведеться за це заплатити. Рішення завжди за кожним із нас. Мир чи війна.