“Ми не очікували, що діти будуть постійно у захваті від того, що ми їх усиновили”. Сповідь мами-усиновительки щодо мотивації дітей

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” продовжує проєкт “сповідь батьків-усиновителів, які взяли до себе двох хлопчиків, а згодом написали книгу “Діти, які пережили травму. Сім’ї, які принесли зцілення”.

Попередні публікації: 

Дитячі спомини. Сповідь мами-усиновительки

Чому після усиновлення у дітей змінюється поведінка

 

"Про що я не знала, коли усиновила дитину" Сповідь мами-усиновительки
 

Цього разу батьки-усиновителі розповіли про мотивацію в поведінці їхніх синів. І як вони поступово вчилися змінювати погану поведінку. 

- Напередодні усиновлення ми проходили навчання у фахівців соцслужб. Саме там ми вперше дізналися, що треба привертати особливу увагу на МОТИВАЦІЮ поведінки наших дітей. Не важливо, як вона виявляється - у збиранні мотлоху чи накопичення цукру під подушками. Діти будуть вести себе не зовсім так, як вам би хотілося. Ця поведінка буде здаватися вам неправильною чи навіть огидною.

У звичайній родині за таку поведінку йде покарання. Але для нас, батьків, дуже важливо дивитися глибше, розуміти ПРИЧИНИ такої поведінки дітей, що перенесли величезну травму , втрату та відсутність піклування.

Тобто треба шукати справжню потребу дитини, а не просто реагувати на вчинок.

Ми не очікували, що наші синочки забудуть про біологічну родину, залишать спомини про біологічну маму і взагалі не будуть весь час у захваті від того, що ми їх усиновили.

Очікувати це - значить повністю ігнорувати їхній життєвий досвід, зріктися їхніх споминів, і тим більше травмувати їх, зломати їхні особистості, затримати процес усвідомлення та прийняття цих переживань.

Дуже допомогли нам і соцпрацівники, до яких ми звернулися по допомогу. Вони показали нам відеосюжет про маленьку дівчинку, яка крала речі у інших членів прийомної родини.

У біологічній родині дівчинка давно б отримала за це суворі покарання. Але в прийомній родини мама замість покарань посадила її біля себе на диван і почала розмову. Вона сказала, що все знає про ці крадіжки, і що така поведінка не неприйнятна в їхній родині. Після того витягла з власної кишені золотий ланцюжок з кулоном і подарувала дитині, попросила берегти його.

Прийомна мама знала, що дівчинка змінила кілька родин, і часто залишалася взагалі без речей, з почуттям спустошення та невизначеності.

Мама зрозуміла, що дитина потребує в почутті безпеки, прив’язаності та постійності. Це стосувалося як речей, так і людей, які оточували дівчинку.

Цей приклад дуже вразив нас!

Взагалі, на власному досвіді ми з чоловіком переконалися:

- якщо нам вдавалося зрозуміти, який біль і яка потреба лежить всередині поганого вчинку дитини, і задовольнити цю потребу, дитина починала плакати, розкривалася і з часом поступово іноді починала брати на себе відповідальність.

Після кожної такої зміни наша сім’я тільки більше об’єднувалася, бо з того моменту в нас був спільний досвід про біль, втрату і перемогу над цими труднощами.

Ми і досі постійно долаємо цей шлях разом, шукаємо нові способи трансформації  дитячого почуття втрати. Через це між нами та дітьми встановлений тісний зв’язок, що підтримує нас, дарує радість і надихає на подолання будь яких складнощів.