Чому після усиновлення поведінка дітей може змінитися? Сповідь мами усиновительки

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” продовжує ділитися спогадами батьків щодо процесу усиновлення та адаптації дитини в родині.

Ця публікація - фрагменти сповіді мами-усиновительки, психологині за фахом. Вона з чоловіком усиновила двох дітей, а через багато років після того написала книгу “Діти, що пережили травму. Сім'ї, які принесли зцілення”.

“Спочатку, коли діти тільки почали жити з нами, ми помітили деякі моделі поведінки, які на нашу думку, були наслідками попередніх травм. Вони ховали їжу, погано реагували на будь-які, хоча б маленькі зміни, показово демонстрували неповагу до нас. І все це - через неможливість відчути себе часткою нашої нової “родини назавжди”. Їм було звичніше виявляти гнів, агресію або страх, ніж турботу та любов.

Наслідки травм з’являлися найчастіше, коли ми починали різко рухатися. Навіть якщо це просто було бажання щось подарувати чи допомогти, хлопці підстрибували, лякалися, кричали, закривали голови руками, наче хтось хотів їх вдарити. Вперше таке сталося, коли тато після роботи зняв ремінь зі спецодягу. Побачив ремінь, старший син впав на підлогу, почав плакати й кричати, потім забився у куток, наче ховався від якоїсь біди.

На це було боляче дивитися. Наші серця рвалися від жалю. Так ми зрозуміли, що навіть наші рухи можуть нагадати дітям страшні часи минулого, коли за різкими рухами дорослих йшла біль….

Таких ситуацій було безліч. Постійний внутрішній жах минулого ще багато часу не давав нашим синам відчути себе частиною нашої родини. Вони ще довго пам’ятали біль та насилля, які спричинили їм колись дорослі. Тільки з роками ці спогади почали зникати, і хлопці відчули справжню силу родинного тепла та любові.

Зараз такого майже не буває. Ми постійно обіймаємо наших дітей, нагадуючи, що в нашій родині їх ніхто не образить”.

Попередні публікації:

"Про що я не знала, коли усиновила дитину" Сповідь мами-усиновительки