Мертві сорому не мають. А живі? БЛОГ координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Римми Філь
Майже післямова
Публікація про невизнання Україною свідоцтв про смерть своїх громадян, але з територій, які тимчасово не контролюються, викликала цілком очікуваний шквал емоцій. Зрозуміло, що думки розділилися діаметрально. Одні обурювалися таким неприкритим гуманізмом, інші звично твердили «самівинні».
Кликали війну. Голосували на псевдореферендумах. Не виходили на мітинги. Самі винні. Хороші гасла, ними багато чого можна виправдати. І відсутність соціальних виплат, й економічну блокаду. Можна гнівно трясти повітря на публіці й по-тихому й далі позбавляти простих людей найнеобхіднішого.
Напруження в суспільстві майже досягло апогею (або вже давно досягло його). Агресія зашкалює. Образ ворога параноїдально бачиться в кожному, чия думка не збігається із твердженнями, що вважаються правильними іншими.
Але повернемося до свідоцтв. Чорний гротеск у минулій публікації, як це не сумно, виявився реальністю. Причому навіть у місті, яке завжди вважалося українською територією.
Свою відповідь на публікацію написав Муса Магомедов. Рядки ці настільки яскраві, що я наведу їх повністю: «Є ще одна проблема — померти нормально не можна і в Авдіївці. Судмедексперт втік ще на початку війни, тому покійного потрібно відвезти і пред’явити до Красноармійська для отримання довідки. Про цей факт знають усі посадовці, і всі розводять руками. Неодноразово люди потрапляли під обстріли під час цих поїздок, слава Богу, проносило, на нашому уазику, яким ми допомагаємо людям розв’язати цю проблему, дірок від осколків із десяток набереться. І ще, є така приказка: ситий голодного не розуміє. Поки це не торкнеться безпосередньо тебе, це мало кого турбує. Буде мільйон доводів, чому це правильно. Правильно возити покійників під обстрілами за довідкою? Диванна сотня відповість — так».
Цей чоловік добре знає, про що говорить. Він директор найбільш обстрілюваного упродовж усієї війни промислового гіганта — Авдіївського коксохімічного заводу. Кожному його слову можна й потрібно вірити. І забирати цей жах, це замовчування інформації, прагнення сховати все ризикове, неприємне за ширму того самого «самівині».
Абсурдні рішення потрібно просто міняти, ризикові моменти нівелювати, а агресію знижувати.
Було б бажання. А його якраз не видно.
