Мама дивиться на мене із сонечка. Блог Римми Філь

- На небі мама. І вона дивиться на мене, – каже мені Міланка, розповідаючи про свій малюнок. Ось будинок, із нього дим чорний. Це бабуся пиріжки пече. А це ми з бабусею. І сонечко на небі. Це мама.

А потім, втомившись малювати, біжить залою для прес-коференцій. Я ловлю її і беру на руки. І відчуваю її ніжку. Штучну.

Це був 2016 рік. Цей малюнок Мілани в мене.

***

Маленька Міланка стала одним із символів цієї дикої війни на Донбасі. Вона вижила тільки тому, що її мама, зовсім юна мама Оля, накрила дівчинку собою, коли на мікрорайон Східний у Маріуполі налетів «град». Із установки «Град». Мама накрила собою дівчинку, крім ніжки. Мама загинула. Ніжку відірвало.

Міланку рятував Гуманітарний Штаб від найпершого моменту. І ще сотні таких, як вона, поранених дорослих і дітей.

Рінат Ахметов сказав: «Ми повинні зробити все, щоб врятувати постраждалих».

Ліки. Операції. Лікарі та психологи працювали цілодобово. Більше 500 сімей, які опинилися без їжі та притулку, отримали продуктову допомогу. Фонд взяв на себе супровід 71 дорослого та 9 дітей, які потребували нагального лікування.

***

Це було шість років тому. Як вчора. А нещодавно був представлений Музей «Голоси Мирних». Тут усе живе – події та емоції.

Ось вони, голоси того дня.

 

Ольга Гришко:

- Я з роботи їхала й зателефонувала додому. Вдома був чоловік із дітьми. Каже: «У нас води немає. Може, Льошка піде тобі назустріч, і ви купите разом воду та прийдете додому?» Ну, ми так і зробили. На нашому маленькому ринку зустрілися, там у магазині води не виявилося. Кажу: «Підемо, я тебе біля під’їзду почекаю, а ти сходиш до магазину, який по діагоналі нашого двору знаходиться». Коли ми йшли до під’їзду, почули вибухи. Усе сильніше й сильніше... Але Льошка майже до середини двору дійшов, а я до під’їзду підходила. Розумію: щось не те. Починаю йому кричати, а в самої начебто голова в подушці. Ніби нічого не чути. І кричу начебто в нікуди. Бачу, що він біжить до мене. Спробували в під’їзд забігти, хоча б під навіс. Я трохи швидше бігла, а Льошка буквально на трішки був позаду. І коли ми заскакували вже, снаряд поруч вибухнув. У нас машина стояла між під’їздами – і снаряд влучив під машину. Вона нас врятувала. Скло, все полетіло. Якось несподівано було. Ми в шоку стали підніматися до нас на 8-й поверх. Кажу: «Льош, із тобою все в порядку?» Він: «Так, все». До 6-го поверху піднялися, і я дивлюся: він якось не так іде. Каже: «Мамо, я не можу йти». Тут чоловік назустріч вийшов. Коли додому зайшли, побачили, що у нього всі джинси в крові. Зняли їх, під рукою був скотч, взяла вату, все перемотала. Чоловік побіг за машиною, суєта, метушня. Зібралися швидко – і своїм ходом поїхали до лікарні. Він пролежав два тижні. Осколкові поранення. Осколки невеликі були, їх не стали чіпати, тому що ще більше б пошкодили. Вони врешті закапсулювалися. У стегна йому влучило і в руку. Він був у куртці. Я ніколи не думала, що так може бути: коли її зняв, куртка ціла, а рука... Виявилася різана рана в нього на передпліччі. Зашили йому. І була психологічна травма. Він першу ніч взагалі... Поряд дорога була, і на ній «лежачі поліцейські». Він навіть боявся стуку, коли машини переїжджають їх. Війна – це страх, страх за життя. Більше навіть не за своє, а за близьких, за дітей. Дорослі теж хочуть жити, але життя дитини для всіх батьків дуже важливе. Найстрашніше, що страждають діти.

 

Валентина Куніна:

- Ми жили в Маріуполі, я з дідусем зі своїм. Наш син Коля в нас жив із [цивільною дружиною] Мариною. Вона народила Анютку. Потім вони розійшлися, і Марина з Анею пішли жити в селище Мирний. Але там ні дров, ні води в них не було. Син пішов до іншої жінки жити, і ми забрали до себе Марину з Анею. Марина влаштувалася на роботу, влаштувала Анютку в садок. Усе добре було. Того дня Марина помінялася змінами й залишилася вдома. Я пішла на роботу – підробляла в ЖЕКу. Вдома залишилися наш дідусь і Марина з Анею. Дідусь наш вийшов води купити. І тут почали стріляти. Що там коїлося! На роботі я забігла, де сміття. Сховалася, добре, що за стінку стала. Осколки летіли, все било. Біжу додому з ЖЕКу. Машини горять на стоянці, все побите, руйнується, магазини розбиті. Прибігла додому. Дідусь уже прийшов. Марина лежить на підлозі на кухні. Вона розмовляла по телефону біля вікна, коли все сталося... Викликали швидку, швидка її не бере. Дідусь її на ліжко поклав, почав штучне дихання робити. А я стала кричати, плакати. Я не могла це винести. Сусіди забрали Аню. Вона вся в крові сиділа біля холодильника... У неї була велика мишка, іграшка, вона її тримала... Ми попросили сусіда, він повіз на машині Марину в лікарню. Нас швидка забрала з Анею, у неї був осколок. Його тоді не виймали. Сказали: «Немає дитячої нейрохірургії». Зашили рану над бровою. Ще на ніжці була рана і на підборідді. А осколок ми потім їздили виймати в Кіровоград. Марину не врятували. Усі осколки в легені потрапили – одразу її вбило. Таке горе! Молода, 20 років. Вона в 17 років народила Анютку і три роки з нею сиділа. Навчалася на кранівницю. Тільки день народження був 25 грудня. А за місяць...

***

Завдання музею – задокументувати історії людей, чиє життя назавжди змінив конфлікт на Донбасі. Це простір, де жителі Донбасу можуть розповісти свою історію без страху й докору. Розповісти, щоб звільнитися від тягаря мовчання й дати можливість людям усього світу почути, побачити, зрозуміти розумом і відчути серцем увесь їх біль. Музей «Голоси Мирних» уже сьогодні є найбільшим в Україні зібранням історій людей Донбасу, він нараховує понад тисячу свідчень. Завдання Фонду й Музею – створити головний у світі архів історій Мирних. До 2025 року планується зібрати 100 000 свідоцтв, але велика мрія – мільйон. Зібрані історії Фонд Ріната Ахметова розмістить у відкритому доступі.

Музей «Голоси Мирних» - проект світового масштабу. Він стане вікном, у яке зможе заглянути світове співтовариство, щоб зрозуміти жителів Донбасу та скласти своє уявлення про життя мільйонів звичайних людей, що опинилися заручниками цієї ситуації. Поділіться і ви своєю історією на сайті музею: https://civilvoicesmuseum.org/ru/my-story