Людина в пошуках сенсу… БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова
«Навіщо я живу?» — це питання рано чи пізно ставить собі кожна людина. Часто діти з першими кроками в доросле життя чіпляються до батьків із питанням «Навіщо?». Батьки намагаються знайти пояснення, деколи самі надовго занурюються в пошук відповіді…
Упродовж життя це «Навіщо?» лунає дедалі частіше, поки відповідь не набуває якоїсь форми у вигляді кар’єри, цілей, сім’ї, автоматизму, релігії, соціальних норм тощо. Це все на певний час «гасить» цей природний крик душі.
Сенс життя — у самому житті
Багато філософів і релігійних діячів шукали відповідь на запитання «Навіщо ми живемо?». Біологи знайшли відповідь — для продовження роду. У філософів своя відповідь — для пошуку правди. Релігійні діячі вважають, що для очищення або переродження. Але за великим рахунком, у глобальному сенсі все це — обман. Ми століттями намагаємося знайти відповідь на запитання, яке від самого початку поставили неправильно.
Бо все набагато простіше: сенс життя — у самому житті, а наповнюємо ми його своїми сенсами щодня. Тими цінностями, які є в досвіді й особистості кожного з нас. У кожного є речі, переконання, події, люди, які йому цінні, без яких він себе не уявляє. Саме вони і є тими смислами на щодень, що рухають наше життя вперед і дають нам сили відкривати, творити, жити.
Але коли ми стикаємося з чимось більшим і нещадним щодо нас і нашого життя, що руйнує наші цінності, фундаментальні для нас речі, питання сенсу набуває зовсім інших, більш крихких форм.
Віктор Франкл — відомий психолог, який провів три роки в концтаборі й дивом залишився живий. Дивом тому, що він не потрапив до жодної з команд ув’язнених, які йшли на смерть. А також тому, що йому вдалося вціліти не тільки фізично, а й духовно.
Три роки в концтаборі. Три роки в повній неясності й у щоденному очікуванні смерті будь-яку людину зведуть із розуму, наповнять люттю серце й туманом мозок. Але Віктору Франклу вдалося залишитися людиною.
У часи, коли життя стає більшим, ніж ми, і нагадує нам про це кризою, погрозою, війною, ти стаєш маленьким, а світ великим і нещадним, він жорстко й байдуже перемелює твою звичну реальність, знищуючи все, що ти любиш і дбайливо вибудував, вибиваючи ґрунт з-під ніг. У такі часи дуже складно за що-небудь триматися, але саме пошук цієї рятівної соломинки — це все, що в нас залишається в такі моменти.
Стикаючись із подіями, які ми не контролюємо, ми занурюємося в безсилля й відчай, не розуміємо, як жити в ситуації повної беззахисності, страху й жаху. І все, що нам залишається в ці моменти, — це шукати хоча б маленьку, нехай вигадану, але точку опори.
Франкл у своїй книзі описував, як день у день у концтаборі він знаходив нові смисли свого існування: згадував запах дружини; фантазував, про що він буде з нею говорити, коли вони зустрінуться; уявляв, як він із нею гуляє, спілкується; помічав людяність у своїх охоронців; радів будь-яким дрібницям у своєму монотонному й моторошному житті. Коли приходили моменти повного відчаю й він розумів, що далі тільки темрява, він намагався міркувати, чи прийшов час йому здаватися, і казав собі, що навіть тут є вибір: здаватися або дертися далі. І він помічав, як відбуваються зміни в ньому самому. Зміни від відчаю до злості. І в такі моменти намагався брати за точку опори збереження власної людяності.
Ці внутрішні точки опори дозволили йому не впасти у відчай, не здатися на волю великій реальності, а дертися, сподіватися і врешті-решт вціліти, описати свій досвід у кількох книгах, створити цілу філософську течію, присвячену цінності смислів у нашому житті.
Сьогодні, коли в нашій реальності війна, жах, безсилля, відчай, тотальні питання «За що?» і «Як далі?», найпростіший і найбільш цілющий спосіб життя — пошук і наповнення своєї реальності смислом. Смисл — це та точка опори, яка може допомогти вистояти в лавині великої реальності. Він може бути різним, але він життєво необхідний, він дає сили йти вперед, не опускати руки й дертися всупереч усьому, що відбувається навколо.
«Якщо є навіщо жити, можна знести будь-яке як…»
Ніцше мав рацію тоді, він має її й зараз.
Люди, які втратили своє звичне, які виявилися заручниками великої реальності, так чи інакше залишаються перед вибором: здатися або йти далі. Як би складно не було, але шанс іти далі є завжди. Нереально складно збирати із дрібничок нові цінності та шукати (або нехай навіть вигадувати) смисли, щоб прокинутися завтра і встати з ліжка, подивитися навколо й щось зробити. Для цього потрібна мотивація, потрібна відповідь на питання «Навіщо?». Дійсно, навіщо йти й будувати щось далі, коли все виявилося таким крихким у цьому світі, де все змело за мить, день, тиждень? Навіщо? І пошук, і не пошук відповіді на це питання — це вибір…
Щодня створювати маленькі цінні смисли, щоб рухатися далі, — це якесь перестрибування з гілки на гілку подалі від руйнівного урагану. І в якийсь день ви помітите, що живете знову заради дочки, заради світанку, допомоги іншим, усмішки мами, посадженого у старому саду дерева, нереалізованих юнацьких бажань обійти пішки півсвіту, невиконаних обіцянок, та чого завгодно. Головне — щоб ці смисли були, тоді можна знести все.
Поставте собі запитання й постарайтеся відповісти на них. У що ви вірите? Заради чого вам ще варто жити, йти далі, будувати щось знову? Заради чого ви жили раніше?
Згадуйте про це щоранку, щовечора.
Є добра психотерапевтична вправа: заплющте очі й уявіть собі місце, де вам добре й безпечно, приємно й безтурботно… Яке це місце: реальне чи ні? Ви там були? Там є перспектива? Люди, помічники?
Роздивіться це місце й запам’ятайте, це ваше безпечне місце. Якщо воно реальне, то тоді це ще й місце вашого смислу. Якщо віртуальне, то знайдіть там реальні елементи. Це те, що теж може стати вашим смислом. Те, заради чого ви прокидаєтеся вранці. Щоб поки в уяві, а з часом і в реальності, потрапити в це безпечне місце.
Залишитися людиною
Духовний пошук — це найвідоміше на нашій планеті явище. В усі віки ми шукали відповіді на запитання «Як ми тут опинилися, а головне, навіщо?»
За час еволюції ми пройшли великий шлях, й одне з найдивовижніших явищ — це здатність людини адаптуватися до будь-яких агресивних умов, вчасно перебудовуватися.
А всі духовні пошуки звелися з часом до релігійних вчень, які так чи інакше, зі свого боку, зводяться до схожих загальнолюдських цінностей. Якщо так можна сказати, це «заводські» налаштування, хоч і у правилах є винятки у вигляді племен канібалів, але все ж, як відомо, винятки лише підтверджують правила. Загальнолюдські цінності були одні й ті ж, з невеликими поправками на часи та соціальні течії. Всі вони зводяться до прощення, співчуття, любові, прийняття, свободи, діалогу…
Найцінніший смисл для всіх нас сьогодні, наш «стовп опори» — це не втратити себе, свою особистість і серце в цьому нещадному урагані війни, не втратити свою людяність. Залишитися людиною. Як казав Франкл: «Людина не має питати, у чому її сенс життя, але якнайшвидше має усвідомити, що вона сама є тим, до кого звернене запитання…
Альона Лук’янчук, клінічний психолог, гештальт-терапевт, координатор психологічної служби при Гуманітарному штабі Ріната Ахметова
