Люди сірої зони. БЛОГ Наталі Ємченко, директора зі зв’язків із громадськістю та комунікацій СКМ
Уявіть собі, що ви живете між. Між двома вогнями. Між минулим і майбутнім. Між миром і війною. Ви живете між тими, хто воює. Сутінок. «Сіра зона». У якій може не бути світла. Тепла. Води. Продуктів. Ліків. Місцевої влади. У якій можуть бути міни. Бомби. Кулі.
«Сіра зона» – це територія, що належить тільки війні. І люди в ній, виходить, теж. Сам на сам зі своїми трагедіями. Рятують те, що залишилося, і рятуються самі.
Моніторингова місія ООН із прав людини в Україні в березневій доповіді детально описує ситуацію в населених пунктах на «нічийній землі». Констатує, що люди опинилися в повній ізоляції. До них не може приїхати навіть швидка допомога, а найближчі магазини з продуктами за 7 кілометрів. Це мінімум. Щоб дістатися до школи, дітям доводиться щодня проходити блокпости й долати пішки від 3 кілометрів. Так. Там, у «сірій зоні» живуть діти. 200 тисяч, за даними ООН.
У «сірій зоні» є свої люди. Є свої символи. Селище Піски, на самій лінії фронту, стало символом «сірої зони» війни. Впізнаваним. Асоційованим. Зі страхом як нормою, зі щоденною небезпекою. Про нього знають із випусків новин. І не знають, насправді, нічого. Колись трьохтисячне щасливе селище стало примарою. Зруйновано 95% будинків. Селище-руїни. 12 живих душ. 12 осіб.
12 жителів Пісок стоять окремо серед тих, кому ми допомагаємо. Завдання – доїхати, хоч як складно й небезпечно. Людям там набагато небезпечніше і складніше. День у день.
Штаб Ріната Ахметова – єдина гуманітарна місія, яка регулярно привозить продуктові набори в села на лінії вогню. Це – єдина робоча модель допомоги тим, хто живе під обстрілами 24/7.
Останній виїзд у Піски – кілька днів тому. Наш волонтер Юля Малахова не може знайти двох із дванадцяти. Не відповідають, не відчиняють двері. Через півтори години пошуків знайшли. У підвалі. Люди похилого віку ховалися в підвалі від чергового обстрілу і просто не чули. Але, кажуть, дуже чекали. Привезених продуктових наборів їм вистачить до наступного приїзду волонтерів. Виїхати за продуктами із селища для них практично неможливо.
Після цього – до найстаршої з мешканок. У Гуманітарному штабі її звуть просто «бабуся Соня». Їй під 80. І дві війни на віку. Вона тримається, долає обставини і хвороби заради 50-річного сина, який ще в дитинстві дістав важку інвалідність. І назавжди залишився дитиною, нездатною дати собі раду. Він теж – один з 12-ти.
Юля їде з командою з Пісків. Далі – селище Нетайлове. За 11 кілометрів. Там крім корінних сельчан чекають допомоги змучені переселенці з Пісків. Далі ще 2 селища. За непрохідним дорогам, під постійну канонаду.
Півтисячі людей отримали допомогу цього разу. Бригада мобільного видавання «переповзає» з прифронтового селища в прифронтове селище повільно, але вперто. Завдання на виїзд виконано, волонтери повертаються. Можна перевести дух. І планувати. Доїхати і видати допомогу ще десяткам тисяч людей у «сірій зоні» щомісяця.
Люди в «сірій зоні» чекають допомоги. Але ще більше – чекають самих візитів волонтерів. Їм вкрай важливо знати, що про них пам’ятають. Що вони потрібні. Що вони не одні. Не покинуті. не втрачені.
