Любовь i страх. БЛОГ Надії Кондратюк, експерта Фонду Рината Ахметова

Любов і страх. Дві базові емоції, що є в основі поведінки як дорослих, так і дітей.

Батьківство. Я за відповідальне батьківство. Я за те, аби батьки були батьками. Не вчителями, не наставниками, не друзями і не вихователями. А батьками. Постійною величиною та безпечними людьми. Тобто тими, хто приймає, любить, хто завжди поруч, до кого можна прийти не лише з успіхами та звершеннями, а й зі своїми маленькими та великими негараздами. З питаннями та проблемами. І, навіть якщо у них немає зараз відповіді, вони вислухають і підтримають. Батьки мають вірити у своїх дітей беззаперечно. Вірити, що діти зможуть досягти усього, що поставлять собі за мету. Самостійно поставлять, не за правилами або стереотипами сьогодення чи тому, що «так потрібно». Батьківство має означати безумовну любов. Не тоді, коли досяг чи справдив батьківські очікування, а завжди. Кожного дня та кожну годину.

Можна жалітися на підлітковий вік, різність поколінь чи ще щось, але варто усвідомлювати: діти приходять у цей світ як чистий лист. І батьки – це ті важливі люди, які наповнюють цей лист кольорами та життєвими правилами. Як наповнюють? Своїми словами, своєю поведінкою, своїм ставленням до дитячих потреб (не забаганок, а саме життєво необхідних потреб), своїм життям та цінностями, що демонструються в щоденному житті, а не декларуються при нагоді.

Елементарний приклад. Коли не проводити з дітьми вдосталь часу та не вміти вислухати їх, не варто очікувати, що колись, через роки дитина, яка вже стає молодою людиною, буде прагнути провести час в сімейному колі, а не в компанії однолітків. Так само не варто чекати, що хтось колись поцікавиться вашим самопочуттям, якщо ви ніколи не питали: «Як ти себе почуваєш? Як ти? Чи тобі комфортно, чи тобі безпечно?» Я повторю: діти вчаться від батьків на прикладі того, що батьки роблять та говорять по відношенню до своїх чад.

Чим менша дитина, тим простіше її зайняти речами, що не потребуватимуть батьківської безпосередньої участі. Мультики, ігри в телефоні – це так доступно та просто зараз. Часто спостерігаю картину, коли в кафе чи іншому публічному місці малечі вручають телефон, тому що у мами чи тата важлива розмова з другом чи подругою. І звертають увагу лише тоді, коли треба включити наступний рівень чи наступний мультик. І дитина отримує чіткий сигнал – ти зараз неважливий, на тебе немає часу, ти можеш поспілкуватися з річчю, а не з нами, дорослими людьми. І маля може протестувати: капризувати, поводитись емоційно та звертати на себе багато уваги. Зазвичай це дратує батьків, і вони намагаються включити ще щось яскравіше, нагримати чи навіть застосувати силу.

Поставте себе на місце дитини. Побачте ситуацію її очима. Мене взяли з собою в незнайоме місце – тут чужі запахи, незрозуміла атмосфера, гамірно, багато чужих, і від того страшних людей. Вам точно захочеться почуватися безпечно. А для дитини «безпечно» – це там, де мама й тато поруч зі мною. Коли є достатньо, як на мене, дитині любові та обіймів, уваги та слів. Щоб емоційна чаша потреби прийняття наповнилась і можна було жити далі.

Повернусь до любові та страху. Це базове, що є в основі всієї дитячої поведінки. І ті ж самі дії чи вчинки можуть бути мотивовані цими кардинально різними почуттями. Наприклад, прибирання квартири може мотивуватися любов’ю до порядку, а може – страхом перед розгніваною мамою. Так, деколи ота «внутрішня» мама контролює нас протягом усього дорослого життя. Але я зараз про наших дітей.

Усіляка негативна дитяча поведінка мотивована страхом. Якщо хтось капризує, огризається чи ще щось серйозніше – це страх. У певних випадках це страх перед нерозумінням кордонів і меж дозволеного. Зайнятість батьків, зі зрозумілих та незрозумілих причин, і надто багато різних людей, з якими залишається дитина – бабусі, дідусі, няні, сусіди… У кожного свої правила та дисциплінарні міри, і дитина  може розгубитися: так що ж таки насправді можна, а що ні? Де межа дозволеного? Де моя безпечна територія? І старається визначити це усіма доступними їй засобами, адже для почуття безпеки так важливо розуміти, де саме починається небезпека.

Любов і страх. Те, що маля отримає в дитинстві, те і виявить у підлітковому віці. І те стане рушійним в дорослому житті: чи буде черпати з батьківського дому силу, підтримку та віру, чи уникатиме та захищатиметься від батьківської присутності в своєму самостійному житті.

Найважливіше, що ми можемо зробити для своїх дітей, це любити їх. А найвагоміший батьківський вчинок – просто бути поруч. Кожний час. Щоб прийняти, підтримати та сказати: «Я вірю в тебе, синку».

Дайте своїм дітям безумовну любов. Дайте їм можливість зростати в безпеці та турботі. Дайте їм можливість розправити свої крила та злетіти. І ви обов’язково побачите, як вони долатимуть будь-які перепони та досягатимуть вершин. Просто будьте батьками.