«Контейнер» для емоцій дитини. БЛОГ Альони Лук’янчук, психолога, експерта Гуманітарного штабу Ріната Ахметова

Як же виховувати правильно

Про те, як потрібно поводитися з дітьми, коли вони не слухаються або вередують, написано томи книг. Метод Макаренка, який був настільки популярний у минулому, закликав поводитися з дітьми жорстко й педагогічно правильно. Наша система виховання, так чи інакше, взяла багато ідей звідти. Практично в кожній родині застосовуються покарання, обмеження і суворий педагогічний підхід у діалозі з дитиною.

Водночас регулярно виникають розмови про експериментальний спосіб виховання. Такий, наприклад, як у Японії, де діти відвідують відкриті простори лекцій у школах, і із самого дитинства з ними розмовляють ввічливо і спокійно, не підвищуючи голос, поважаючи їхню особистість.

Гуманістичний підхід до виховання дітей говорить про те, що дитина має таке ж право на шанобливе ставлення до себе, як і дорослий. Ненасильство – це норма, а ніяк не експеримент.

Емоційне насильство

Під час роботи в Гуманітарному штабі «Допоможемо», відвідуючи школи, я помітила, що діти настільки звикли, коли до них звертаються «на підвищених тонах», що ні на що інше не реагують.

«Ти добра, ти на мене не кричиш…», – якось сказала мені дитина на консультації. І відразу почала вередувати через те, що не знайшлося потрібного фломастера.

Для мене став явним той факт, що більшість батьків, які приводили дітей на консультацію, розмовляли з ними на підвищених тонах. Не даючи навіть шансу дитині повестися якось не так, неправильно… Емоційне або фізичне насильство – практично норма виховання в нашій країні.

З фізичним насильством усе зрозуміло, але що таке емоційне насильство?

Це підвищення голосу на дитину, крики, придушення її волі, приниження й постійне ігнорування її інтересів і бажань. Норма це, і чи маємо ми на це право – питання риторичні. Як правило, діти, на яких регулярно підвищують голос або застосовують фізичні покарання, можуть бути більш некерованими, ніж ті діти, до яких ставляться шанобливо й намагаються зрозуміти всі складнощі їхнього внутрішнього світу.

Наприклад, дитина, про яку я згадувала раніше, після консультацій стала слухнянішою і спокійнішою, ніж до приходу до мене. А привели її якраз як неслухняну й некеровану. Вона звикла, що на неї вдома кричать, практично ніколи не плакала, але регулярно губила речі й билася з іншими дітьми у школі. А на прохання прибрати у своїй кімнаті або зробити домашнє завдання реагувала тільки з п’ятого звернення. Це стало звичним механізмом для неї: емоції придушувалися, але водночас взаємини з навколишнім світом були напруженими.

Придушення власних переживань

Дитина ще не може зносити емоційне напруження всередині себе тією мірою, як це робить дорослий. Інтенсивні переживання повинні мати вихід, позаяк внутрішнього «контейнера» для них у дитини, через вік, поки немає.

Наприклад, коли дитина втомилася після довгого й насиченого дня, вона може почати вередувати, не слухати або почати бавитися, кричати, співати пісні, не звертаючи уваги на оточуючих. Все дуже просто – фізична втома приносить дискомфорт, а ідентифікувати, що саме з нею відбувається, дитина не може, і тому вона просто вихлюпує це неприємне відчуття назовні у вигляді примх або збудженого стану. Якщо в цей час батько каже їй «заспокойся» в жорсткій формі, неприємне відчуття фізичної втоми й роздратування пригнічується і виражається пізніше в уже дуже сильній істериці.

Хронічне придушення власних переживань, які до того ж дитина ще не може ідентифікувати, призводить до того, що вона постійно перебуває в роздратованому стані. Злість, яка накопичується всередині, вихлюпується назовні рідко, але дуже інтенсивно.

Як правильно вчинити батькам

Дитина може почати турбуватися через дрібницю. Наприклад, через те, що для неї не знайшлося потрібного фломастера іншого кольору, що річ, яка їй сподобалася в магазині, не підходить за розміром тощо. Вона засмутиться на пару хвилин, надує губи, може, навіть звинуватить у цьому батька, мовляв, так завжди, це ти винен. Не варто відразу на це реагувати. Прийміть її емоції, як ніби вони дійсно стосуються вас, а не речі, якої бракує, або фломастера. Батько в цей момент виявляється ні чим іншим, як «контейнером» для почуттів дитини. Оскільки свого у неї поки немає. За великим рахунком дитина навіть не розуміє, що вона засмучена або злиться.

Роль батька – прийняти почуття дитини й позначити їх: «я розумію, що ти засмучений. Так іноді буває…»; «Я теж злюся, коли щось не виходить так, як я хочу…».

Дозвіл на почуття й позначення їх дає дитині простір, щоб відігратися від нестерпних переживань. У такий спосіб не блокуючи їх.

Якщо ж батько в цей момент говорить: «Закрий рот і не канюч…» або, що ще страшніше, дає дитині запотиличник, то дитина придушує свої переживання. Водночас: по-перше, не розуміючи їхню природу, по-друге, переживання нікуди не діваються, а просто накопичуються.

У сім’ї, де батьки зайняті своїми справами, постійно поспішають, і в мами немає часу на всю цю роботу, діти можуть бути дуже слухняними. Напруженими, агресивними, але слухняними, оскільки діти завжди відчувають, що саме можна собі дозволити з батьком, а що не можна. Вони завжди обслуговують інтереси батька. А потім, коли приходять на консультацію, де за примхи їх не лають, вдосталь вередують через якоїсь дурниці. На перший погляд має вигляд погіршення: адже всі люблять добрих дітей, навіщо вести її до психолога, якщо там вона, навпаки, починає поводитися як заманеться. Але насправді слухняна дитина – це напружена дитина, і якщо із найменшого віку з дитиною розмовляти, дозволяючи їй хвилинки, щоб відіграти почуття, дитина навчиться сама із ними справлятися. І в підсумку буде якраз слухнянішою, оскільки навчиться розуміти, що з нею зараз відбувається: «Мамо, я злюся, мені сумно, я засмучений, я втомився».

Якщо із самого початку батько навчить дитину розуміти, що з нею у цей момент відбувається, то їй не треба буде закочувати істерику в магазині через іграшку. Вона просто зможе сказати: «Я засмучена…» і розуміти, що з нею відбувається.

Істерика – це найпростіша форма відігравання нестерпних почуттів.

Бути «контейнером» для почуттів – нелегко. Набагато легше крикнути на дитину, щоб вона замовкла, ніж намагатися пояснити, що з нею відбувається, і дати їй час пережити цей стан, або прийняти ці почуття на себе.

З іншого боку, бути «контейнером» не означає дозволяти дитині все. Хочеш плакати – плач, хочеш штовхнути мене – штовхни. Дуже часто під ідеєю вільного й рівного ставлення з дитиною в нас розуміють необмеженість поведінки самої дитини. Це теж помилка.

Дитина має розуміти, як її реакції й почуття сприймаються зовнішнім світом.

Наприклад, якщо дитина звинувачує мене, що її улюблений фломастер зник, я можу визнати, що так, я як старша можу нести відповідальність за її фломастери, але я була зайнята й недогледіла, так теж буває. Вона може сумувати і злитися – це нормально, але штовхати або, наприклад, кусати мене я не дозволю, мені боляче. Шанобливе ставлення до іншого – це процес обопільний. Ти не кричиш на мене, я на тебе. Але я не кидаю тебе, коли тобі сумно.

Право на прояв почуттів

Маленька дитина мала як зовні, так і всередині, і в міру її фізичного дорослішання міцніє і її внутрішній світ, додаючи різноманітних барв і емоцій. Система, де батько привносить лише обмеження й заборони для проявів почуттів дитини, породжує ситуацію, коли малюк або не буде проявляти себе взагалі, або піде «у відрив» за першої можливості.

Даючи дитині право на почуття й можливість їх пережити, ви даєте дитині право «бути собою».

Допомагаючи дитині отримувати зворотний зв’язок від її взаємин зі світом, ви вчите її відповідальності.

Не застосовуючи до дитини фізичне та емоційне насильство, ви прищеплюєте їй повагу до інших.

Необхідно бути з дитиною в діалозі, як рівний із рівним, але водночас з огляду на вік: ви дорослий, вона – ні.

Все це дуже складна праця, і, мабуть, батькові чи матері іноді самому хочеться тупнути ніжкою і сказати: «Я втомився, я маю право». І він матиме рацію, він теж має право, і тоді йому також знадобиться «контейнер» для його почуттів і примх. Він може знадобитися всім, просто з різною періодичністю. Чим ми доросліші й чим краще розуміємо свій внутрішній світ, тим рідше він нам потрібен.