Катя Уманець: неможливе можливо. БЛОГ Наталі Ємченко, директора зі зв’язків із громадськістю та комунікацій СКМ
Уявіть собі, що вам 17, ви живете в невеликому промисловому місті. Ви закохані, все життя попереду і здається, що взагалі все можливо. Ви – юна дівчина Катя, Катруся, Катюша. А тепер уявіть собі, що у ваше місто приходить війна. Що війна зустрічає вас автоматною чергою, двома важкими пораненнями, травмою хребта. Війна забирає у вас здоров’я, можливість ходити. Вона робить це, коли ви ввечері на автобусній зупинці, повертаєтеся з побачення. Вона робить це в образі негідника, який стріляє в живих людей заради забави.
Це – реальна історія Каті Уманець, чудової дівчини з Антрацита. Це – одна з тисяч історій війни на Донбасі. Історія віри, надії, любові. Історія боротьби. Історія подолання. Історія, сподіваюся, зі щасливим кінцем. Для такої надії в мене є підстави.
В основі подолання – воля Каті, величезна робота над собою й допомога тих, хто в неї вірить.
Воля
У Каті – поранення грудної клітки, розрив спинного мозку. Ноги Каті знерухомлені, вона не ходить. Лише 5% людей із такою складною травмою хребта здатні згодом стати на ноги. Таку статистику наводять лікарі. І щоб потрапити в ці 5% – потрібна воля. Величезна воля жити повним життям, вчитися, відбутися як професіонал, створити сім’ю. І Катя – приклад такої волі, віри в себе, любові до життя.
Робота на собою
Батькам Каті медики порадили швидше відправити дочку до реабілітаційного центру. Нерухомість ніг тягне за собою повну атрофію м’язів. Для того, щоб коли-небудь Катя знову почала ходити, м’язи потрібно підтримувати в тонусі день у день.
Катя працює зі своїми тілом і над ним щодня. Години роботи. Заради себе, адже ти не можеш скасувати поранення. Але ти можеш змінити своє ставлення: «Просто біль, що цей момент уже трапився. І ти не можеш його змінити. Доводиться вже якось викручуватися з цього положення, знаходити вихід, як-от далі рухатися й жити».
Катя працює над собою так, що її історія надихає мене щодня робити трішки більше, ніж я можу.
Безліч операцій. Курси реабілітації. Нові шанси. І робота. Копітка робота для того, щоб потрапити в ці самі 5%.
І робота дає результати, приголомшливі результати.
Вперше з Катею ми познайомилися в грудні 2015 року. На гарячу лінію Гуманітарного штабу Ріната Ахметова зателефонувала її мама. Незабаром дівчина пройшла спецреабілітацію у Слов’янську. І практично за місяць знову навчилася стояти.
Катя продовжувала. Їй дуже хотілося знову зробити перший крок. Як у дитинстві. Штаб замовив для неї спеціальні ортопедичні ортези та корсет. Далі було ще два курси реабілітації.
За 3 роки вона досягла неймовірних успіхів. Вона знову може ходити по хаті, нехай і в ортезах. Вона може стояти в корсеті приблизно 60 хвилин. Я вірю, що це поки 60 хвилин.
Допомога
Катя працює над собою і мріє. Про навчання. Про роботу. Про те, щоб без бар’єрів переміщатися містом. А для цього потрібна нова коляска. Щоби бути швидшою. Щоби ще на крок наблизитися до заповітної мети.
Ми в штабі Ахметова замовили для Каті коляску. Якою вона зможе легко керувати, на якій зможе пересуватися сама. Містом. Взагалі, коляски для переміщення містом для людей з обмеженими можливостями – це двері у великий світ. Це можливість для інтеграції у звичайне життя. Це – можливість жити повним життям до відновлення. Працювати. Вчитися. Рухатися вперед. Виходити з чотирьох стін без сторонньої допомоги. Вручили коляску в Слов’янську і вже через годину вона була освоєна і «взята в роботу». «Спасибі, – каже Катя. – Ахметов – добрий чарівник».
Для Каті допомога Штабу, взагалі допомога, – нескінченно важлива. По-перше, для неї це означає, що в неї вірять. По-друге, ортези, реабілітація, сучасна коляска – дуже дорогі штуки. І без підтримки з боку Каті і її сім’ї фінансово це було не потягнути.
Катя одна із 76 поранених дітей, які пройшли курси реабілітації від Гуманітарного штабу. Дуже хочеться, щоб у житті цих дітей стало якомога менше обмежень. Щоби вони впоралися з цими випробуваннями. І Катін приклад показує: для цього потрібно вірити в себе, працювати над собою і просити допомоги там, де самим не до снаги.
«Три роки тому зі мною трапилася велика трагедія. З того моменту я зрозуміла, що в жодному разі не можна опускати руки і здаватися! Я вірю, і я зможу!» – каже Катя. А я вірю в неї. Я знаю, що вона зможе. Жити, любити, знайти себе. Можливо, навіть – допомагати іншим. Своїм прикладом – як мінімум.
