Історія небайдужих сердець. БЛОГ Олександра Вишнякова, директора Фонду Ріната Ахметова
Мене часто просять назвати найяскравіший момент в моїй роботі гуманітарної місії за останні три з гаком роки... Визначити цю "яскравість" дуже складно.
Коли ти потрапляєш під обстріл, тобі страшно, ти ризикуєш життям і відповідаєш за життя тих, хто разом з тобою. Адже вони за тобою йдуть. Дуже яскраво.
Сліпі бабусі та дідусі, які за підтримки сусідів пішки йшли до пункту видавання нашої допомоги. Або дитина, важко поранена під час обстрілу, знову встала на ноги. Це яскраво, але це боляче.
Боляче читати очі людей, до яких ми приїжджаємо з допомогою. Такі погляди нам трапляються й досі. І багато поглядів дітей з війни. Дітей, у яких забрали звичне, безтурботне дитинство. Дітей, яких не залишають одних вдома, щоб у разі обстрілу встигнути сховати. У них важкі, недитячі погляди. Це яскраво та знову боляче. І дуже страшно.
У 2014 році ми до кінця не усвідомлювали масштаби біди. Ближче до зими ми починали розуміти, коли на пункти видавання з кожним днем приходило дедалі більше людей. Потік, здавалося, був нескінченним. Багатьом із них просто не було чим годувати сім'ю в умовах загального страху, нерідко на межі паніки.
Дуже важливо було бачити та розуміти потребу людей, чути їх, розмовляти з ними. Коли ти приїжджаєш в часто обстрілюване селище, де у людей немає води, світла, то бачиш, що їжу сім'ї готують просто на багатті. І думаєш, як їм бути корисними в таких умовах. Ми не могли підходити лінійно до всього, повинні були бути гнучкими в дуже нестійких умовах. І у нас це виходило. Не було такого досвіду, не було шпаргалок і порадників. Ми всьому вчилися самі. З безлічі варіантів вибирали один. Іноді без права на помилку, за якою – життя людей і життя наших волонтерів.
Через три роки Гуманітарний штаб став наймасштабнішою гуманітарною місією на Сході України. Допомога Ріната Ахметова врятувала понад 1 мільйон життів. Ми прозорі, системні, відкриті для діалогу й обміну досвідом. Це історія про те, як одна людина може реагувати на чужий біль і біду. І прийти на допомогу. Це приклад для інших.
Без чого не було б такого результату?
Без команди, яка на 100% вміє працювати та співпереживати. Для них була і є головна цінність – людське життя. Те, що в сучасному світі, в цивілізованій країні можна втратити людське життя, життя дитини від голоду й обстрілів, – це дико та страшно.
Війна оголила їхні серця з потребою піклуватися про людей. Наші волонтери були свідками загибелі, голоду, руйнувань. Їхня робота – це подвиг.
Ніхто з нас не ставив собі за мету бути успішним і отримувати винагороди. Кожен з нас до сих пір хоче бути корисним. Не було жодного випадку, коли волонтер відмовився би від своєї роботи: я не поїду туди, там стріляють. Жодного. За це велика подяка кожному, хто з 2014 року і за весь час роботи Штабу був з нами.
Наша робота проходить в режимі 24/7. Неймовірно складних для тисяч працівників і волонтерів Штабу. І неймовірно важливих. Кожен з нас чудово розумів і зміг пояснити собі, заради чого він ризикує. Ти віддаєшся всім обставинам і розумієш свою цінність для людей, яким допомагаєш. Це надзвичайно важливо для кожного з нашої команди – ми щирі в своїх почуттях.
