Ідентифікація… Борна. Блог Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Штабу Ахметова

Коли дитина починає розрізняти предмети в довкіллі, хтось із батьків, найімовірніше, мама, позначає їхню назву: це стілець, це стіл, це каша. Як колись їй ці предмети позначила її мама, а тій — її мама, і так багато-багато поколінь тому. Для розуміння одне одного ми домовилися позначати речі, ідентифікувати їх, називаючи й маючи на увазі їхній зміст і функційне використання. Нам так куди простіше розуміти одне одного, ідентифікуючи об’єкт із його схожими попередниками.

 

Ідентифікація — це ототожнення якогось предмета, індивіда з іншими предметами, групою людей.

Коли дитина народжується, вона спочатку зовсім не відокремлює себе від батьків. Дитина — свого роду символічне продовження матері, бо тільки з її допомогою вона може їсти, пити, рухатися, жити. Згодом дитина стає на ноги й починає помічати, що у світі багато різних об’єктів, і вона один із них. Вона зауважує свої ручки, ніжки, оченята і в якийсь момент розуміє найпершу ідентифікацію — свою стать.

Потім, коли іде до дитячого садка або до школи, дитина розуміє, що вона блондин чи брюнет, висока або низька, з карими очима або синіми, і туди ж додаються соціальні ролі: другокласник, третьокласник. Все це вписується в уявлення маленької людини про себе. Із розширенням досвіду уявлення збільшуються, ускладнюються, збагачуючись досвідом життя, різними соціальними ролями і якостями особистості. Зазвичай до моменту дорослішання кожна людина може приблизно розповісти, ким вона є. Паралельно до інформації про себе і влаштування зовнішнього світу дитина отримує інформацію про своє місце в цьому світі.

Давно відомий факт, що людина — істота соціальна, і з давніх часів люди жили групами, так було простіше й безпечніше. У групі було легше вижити, ніж поодинці. Так минули століття, історія здійснила свій виток часу, а життя у групах, як і раніше, безпечніше. Тільки якщо раніше безпека була таким собі конкретно вимірним атрибутом фізичної захищеності — один за всіх і всі за одного, тобто група добре знайомих людей ішла на полювання, або обробляла поля, або жила громадою, займаючись будівництвом міста, то сьогодні ця безпека швидше в якійсь умовній, ефемерній, емоційній ясності — твоє певне місце у великому світі.

Громади залишилися і стали країнами зі своєю історією (багатовіковим досвідом) і культурою, яку сформували колись давно наші предки, намагаючись навчитися розуміти один одного. Людина, народжуючись, автоматично отримує «якусь рамку», у якій буде жити — мову, історію, культуру. Від дитини в такому разі це не залежить, так само як і не залежать колір очей і колір шкіри.

І щойно малюк починає вивчати світ і розуміти його тривалість у часі, відбувається перша ідентифікація себе, у неї записуються й колір волосся, і національність, і мова, історія роду і предків, і вся-вся інформація, яка допомагає їй розуміти своє місце під часу, історії та сьогоднішньому світі. Людині необхідно себе ідентифікувати (назвати). По-перше, щоб пояснити своє місце й походження, по-друге, щоб у подіях, які відбуваються з нею сьогодні, було менш тривожно і ясніше. Так уже ми влаштовані, що чим більше заданих рамок, тим спокійніше.

Соціальні настанови, з якими ми всі ростемо: «це добре», «це погано», «ми так не робимо», «добрі так не поводяться» — не що інше, як спроба створити рамки для безпеки та ясності. Людині властиво бути конформістом, у спільному полі, знову-таки, безпечніше.

Ідентичність (лат. identitas) — властивість психіки, здатність висловлювати свою належність до різних груп (етнічних, расових тощо), набір знань про себе і про своє безперервне місце в мінливому світі. Цілісність «Я», тотожність і безперервність самовідчуття.

Відомий нейропсихолог Олівер Сакс, який присвятив своє життя вивченню людей із певними порушеннями, в одній зі своїх книг наводив приклад чоловіка, який не міг тримати в пам’яті більше 10 останніх хвилин у своєму житті. У такий спосіб він змушений був щоразу витрачати час на ідентифікацію себе у відрізку часу, який він міг утримати в пам’яті.

Цей пацієнт не міг цілком насолоджуватися життям і тим, що відбувається, бо не міг просто в ньому перебувати і споглядати, не уявляючи, що це за явища й навіщо вони, небезпечні або безпечні, і де серед усього його місце.

Іншими словами, не можна вирвати людину з павутини всіх подій у часі й усієї історії її досвіду й розглядати її лише в певний момент часу. Як не можна дивитися на людину тільки крізь минуле, бо ці дві нитки нерозривно пов’язані. Ми сьогодні — це сукупність усіх ниток, подій, досвіду, історії, сплетінь бажань, думок, які були раніше. І саме всі ці події, погані або добрі, але це частина нас. Так само, як і колір волосся, і розріз очей. Весь досвід цілком зробив вас сьогодні здатними читати ці рядки.

Якщо вам щось не подобається у своїй історії, це означає, що вам не подобається щось у вас, у вашій ідентичності, у вас сьогоднішньому. Бо минуле — це частина вас.

Спостерігаючи сьогодні за зародженням нової ідентичності нашої нації, я із сумом спостерігаю, з якою легкістю й напором ламаються зв’язки з минулим. Наша групова ідентичність вкотре народжується на уламках, на кістках минулого, намагаючись якомога швидше його витравити, знецінити, поламати.

Це дуже схоже на підлітків, які, коли виходять із родини повністю, її знецінюють, кричать: «Я ніколи не буду схожим на тебе, у мене від тебе нічого немає…», і тільки через багато років повертаються, щоб із цікавістю поговорити з батьком — опонентом за світоглядом. Бо батько-опонент зробив підлітка таким, яким він є.

Наша історія так багато разів витравлювала, викреслювала, виправляла, рвала свої нитки, свою ідентичність, змінювала назви, віру, культуру, мову, що складно перерахувати. І йдеться не про те — добре це чи погано. Це, насамперед, важко. Важко, тому що ідентифікувати себе дедалі складніше. Були одними, стали іншими, завтра третіми. Для цього треба мати дуже стійкі коріння, смисл і віру, але вони в нас, на жаль, так само надламані. Мільйони сімей не знають історії свого роду, не мають власних традицій і розуміння коренів.

Пригадую, як розмовляючи зі знайомими з Німеччини про їхню історію, чоловік середніх років опустив очі і сказав: «Ми всі пам’ятаємо, нам дуже соромно за той час, коли у владі були фашисти, але ми не забуваємо, вчимо й говоримо, про це треба знати, щоб більше ніколи не повторювати, але водночас ми сьогодні — частина тієї історії, як і вона — частина нас».

Ніхто не переписав історію в Німеччині, її вчать і шанують, жалкують і пам’ятають, коріння дуже важливе в цілісності народу як групи й кожного окремо як індивіда.

Ефективність людини безпосередньо пов’язана із цілісністю й ідентичністю. Чим чіткіші мої уявлення про себе, розуміння моїх можливостей та обмежень, повноти розуміння мого місця, тим ефективнішою й цікавішою я можу бути у своєму житті.

Чим менше я розумію про себе, тим більше часу витрачаю, так чи інакше, свідомо чи несвідомо на ідентифікацію, визначення «хто я», «навіщо я», порівнюючи себе з іншими, з їхніми цілями, якостями, обраними дорогами.

Із минулим не треба боротися, принаймні витравляти його не варто. Це боротьба з вітряками, це підлітковий механізм протесту. Минуле є минулим, незалежно, подобається воно нам чи ні. Воно вшите в наше життя, воно частина нашого сьогодення, нашої ідентичності. Минуле треба прийняти, проаналізувати, подякувати за нас сьогоднішніх і йти далі.