Грані буття. БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу «Допоможемо», для сайту segodnya.ua
Минулого разу ми говорили про агресію. Начебто тема така, що замислитися змушує. Але ні, реакцію викликала настільки агресивну, що тільки підтвердило масштаб трагедії. І те, що про це потрібно говорити й говорити.
Жорстокість і лють, байдужість і відчуженість — ось маркери сьогоднішнього часу.
Десь іде війна й гинуть люди, а решта країни спокійно їсть і спить, дивиться серіали й вибирає нову Раду.
Грані буття.
У невеликому київському магазині біля цінників-флаєрів — 1% від вартості йде на потреби армії — 1% небагато. Виходиш із цього магазинчика й потрапляєш в інший світ. Світ виборів. На вулицях повсюдно, куди не кинеш погляд — галерея облич. Старих і нових. Схожих як дві краплі води, хоч і виглядають по-різному. Хочете знати, що в них спільного? Жага до влади.
Вони, всі як один, обіцяють нам справедливість і порядок.
А я згадую про той 1%. І мене хвилює питання — чому ж у ці воєнні вибори нові, чесні претенденти на роль слуг народних не відмовилися від зовнішньої реклами і звично висять на рекламних площинах?..
Лукавство всюди. Як у радісному звіті патріота: «Продав «Роллс-Ройс» і пішов у армію». А я хочу поправити: «Продав «Роллс-Ройс» і купив білборди».
Агресія всюди. У передвиборних обіцянках, у розлюченому поваленні Леніних, у сміттєвому очищенні.
Радіє народ. Розважаються політики.
І новини починаються з виборів як головної теми.
А потім сором’язливо, як про те, що показувати соромно, але нікуди не діти — про Донбас. Про війну.
Вже менше сюжетів про допомогу пораненим. Що ви, їх же немає — перемир’я. Про загибель місцевих жителів — взагалі ані пари з вуст. Або так само сором’язливо, рухомим рядком.
І звіти, у які перестаєш вірити, знаючи достеменно те, що відбувається ТАМ.
Таке відчуття, ніби те, що твориться зараз на Донбасі, багато хто «на великій землі» хотів би просто зафарбувати. Але не зафарбовується. Проявляється червоною кривавою плямою й неодмінним болем.
Переселенці. Дивні люди без статусу, котрі втікали від війни. Скільки їх? Цифра змінюється з наближенням до виборів. То про пілігримів війни мовчали все літо, мабуть, приймаючи їх за відпочивальників. Тепер заговорили.
Всього три тижні тому МНС заявляло, що їх приблизно 270 тисяч. Зрозуміло, цифра була дуже умовною. Зараз громадські працівники заявляють про 700 тисяч. Не будемо заглиблюватися в цифри, у будь-якому випадку — за ними національна трагедія.
Влітку люди пересиджували на дачах, у пансіонатах і у родичів, сподіваючись на швидку АТО. Тільки Гуманітарний штаб розселив 6 тисяч осіб із 30 тисяч евакуйованих силами наших волонтерів. Але швидко пролетіло літо, а бази, призначені для літнього відпочинку, вже не можуть приймати переселенців. Зараз, у зиму, на базах під опікою Гуманітарного штабу залишилися 700 осіб. Це інваліди (з тієї ж Одеси), багатодітні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Та й люди теж не хочуть бути нахлібниками й утриманцями, непотрібними своїй великій Батьківщині.
Але ж це правда. За минулі півроку в нас так і не визначилися навіть зі статусом цих людей. Хто вони — біженці або переселенці? Або, по-чиновницькі, «люди, тимчасово переміщені з місць свого постійного проживання»?
Бррр! Просто морозом віє від такого формулювання.
Тема цих людей глибока, як і проблема нашого суспільства. Рішення про виплату їм допомоги тільки прийнято, грошей на їхнє лікування немає, місця в навчальних закладах і дитсадках вони забирають.
Звичайно, їм ніхто нічого не винен. Понаїхали тут.
Всяке буває… Переселенці, як і інші, що живуть постійно, бувають добрими і злими, активними й ні. Вони — такі ж люди, але втекли від війни. Відчувши непотрібність свою, вони їдуть додому. Туди, де йде війна й розриваються снаряди. Люди їдуть додому не від того, що прийняли для себе важливе політичне рішення. Вони зрозуміли одну важливу річ — тут вони не потрібні.
А там… Там у них є будинок, школа.
Про безпеку, коли в гаманці порожньо, вже не думають.
Може, і нерозумно, але дурниці робить багато хто. Адже не думає ж про лікарів, вчителів і лежачих інвалідів, котрі залишилися в Донецьку й Луганську, держава. А в цих людей, між іншим, український паспорт у кишені.
«Головне, щоб нас не ділили на «Ми і Вони», — сказала відомий економіст Елла Лібанова, кажучи про неприйняття жителями інших регіонів переселенців зі Сходу.
Інтелігентна жінка, вона навіть не уявляє, як ділять.
Шматують, нарізаючи на виборчі дільниці. Вибори у країні. Хто голосніше крикне про перемогу й силу люстрації.
Тільки кого й над ким?
Я дуже сумніваюся, що наше суспільство очиститься, якщо ми всіх депутатів виваляємо у сміттєвих баках.
Я не дуже вірю, що заживемо ми довго й щасливо, якщо повалимо всіх Ленінів, і стадіон буде скакати, щоб раптом не подумали, що москалі.
Я скажу крамольну нині річ — війна повинна й могла б стати об’єднавчим чинником. У своєму милосерді й гордості за людей. Не тільки тих, хто воює, а й тих, хто місяцями сидить у підвалах. Гордості за лікарів, які приймають пологи там, під вибухи снарядів. Волонтерів, які допомагають вижити.
Але в пориві революційної доцільності ніхто не думає, як жити завтра. Як не забути тих, хто залишився в пеклі війни.
«Грані буття» — так називалася рубрика в одній популярній газеті, де вгорі вітали ювілярів, а внизу — повідомляли про смерть.
Добро й ненависть, допомога й байдужість завжди поруч. Грані буття.
