Діти, яким потрібні ми

Повернутися з війни. Залишити зону конфлікту. Для того, хто ніколи там не був, це звучить майже так, як повернутися з роботи чи кінотеатру. Тобто вийти фізично з одного місця та прийти до іншого. І певний час пам’ятати, що там було. Всі яскраві емоції та переживання.
Діти, які стали свідками насилля чи інших емоційно травматичних подій, є жертвами так само, як і сама жертва. Щось, що відбувається з тобою не з твоєї волі та бажань і це «щось» болюче, страшне, небезпечне (особливо коли йдеться про загрозу життю) – наслідки таких подій переживаються дуже довго після того, як все закінчилось. І чим довше тривали ці жахливі речі, тим більше часу буде потрібно, щоб повернутись до емоційної стабільності. 
Є такий професійний термін – посттравматичний стресовий розлад. Такий стан виникає, коли було порушено почуття довіри та безпеки, і людина відчула себе безпорадною. Як наслідок – вона погано спить, прокидається від жахливих сновидінь, відчуває страх і не може перестати думати про те, що сталося; вона залишається в полоні постійного переживання небезпеки і болючих спогадів. І ті спогади можуть виникати від простих буденних речей, що так чи інакше нагадають про те, що переживалось. Це може бути гуркіт літака, звук сирени швидкої допомоги, чийсь надто схвильований голос, доторки незнайомих людей, запахи чи ще щось. І якщо для оточуючих це буде звичайна ситуація, то для людини, котра пережила жахіття, це може стати «спусковим гачком» для нового, дуже емоційного переживання. Посттравматичний стресовий розлад – нормальна людська реакція на ненормальні життєво небезпечні умови. Думаю, багато з нас чули про нього. Можливо, навіть певною мірою переживали самі.
Для загоєння фізичних поранень робота лікарів та реабілітологів дуже важлива. Після поранень, коли травмуються та не відновлюються частини тіла, треба набагато більше, ніж професійна допомога. Потрібно навчитись з цим жити. Потрібно прийняття суспільства, в якому продовжується життя. Потрібно, щоб не показували пальцем і не шепталися за спиною. Потрібно розуміння в школі та дружба з іншими дітьми. 
В січні 2015-го, під час обстрілу Маріуполя, мама Ані Овчаренко загинула на очах у дівчинки. Сама Аня чудом вціліла, сховавшись за холодильником. Дівчинка отримала багато поранень, але набагато більше постраждала її душа. Аня рідко проявляє емоції, її переслідують страхи та тривожність. «Вона почала розмовляти як доросла, – розповідає її бабуся. – Я ж говорила мамі, щоб вона не стояла біля вікна, мама не послухала і впала». Аня малює чорними олівцями і пише мамі листи, які залишає на підвіконні: «Так мамі краще видно з неба…» Так, дитина отримує професійну лікарську допомогу, але скільки часу та що саме потрібно, щоб загоїлася її душа?
Після пережитого потрібна системна та багаторічна реабілітація. Цього року близько 30 дітей проходили 21-денне лікування в одеському санаторії «Куяльник», де для кожного було розроблений індивідуальний курс за програмою «Реабілітація поранених дітей» Фонду Ріната Ахметова. Наймолодшому з них, Артему Духно, лише чотири роки. У листопаді 2014 року, п’ятимісячного Артема мама чудом врятувала, вихопивши з-під падаючої стіни будинку під час нічного обстрілу села Тошківка Луганської області. Його тато загинув на місці, а сестричка була важко поранена і пережила клінічну смерть. 
Цього року Артем вперше пройшов курс реабілітаційного лікування через свій малий вік. А його дев'ятирічна сестра – вже третій раз. У дівчинки поступово відновлюється рухливість руки, яка була паралізована. Найстаршому учасникові цьогорічної реабілітації Максиму Шепельському з Дзержинська – сімнадцять. У квітні 2015 року неподалік від свого будинку підліток був поранений в ногу під час мінометного обстрілу. Багатьом учасникам проекту потрібна повторна реабілітація, і Фонд надає можливість її пройти.
Нам ще дуже довго доведеться усвідомлювати, які страшні та невиліковні рани отримують діти на Донбасі. Ті, хто просто заручники, а не учасники. Ті, хто народилися саме там і росли, хтось уже навчався в школі, хтось вперше закохувався, а хтось тільки починав ходити. Діти пережили те, що не мало б мати місця в дитячому житті. Вони ніколи не будуть згадувати своє дитинство як безтурботне та веселе. Вони пам’ятатимуть пережите до кінця життя, можливо, навіть не розуміючи, що так не мало б бути з ними.
Ми зустрічатимемо в сьогоденному та майбутньому не лише воїнів та героїв, не лише волонтерів та добровольців. Ми зустрічатимемо дітей та підлітків. Можливо, зараз хтось із них вчиться разом з нашими дітьми, можливо, когось ми зустрічаємо у сусідніх квартирах. Когось навіть можемо знати особисто. І цей хтось зовнішньо дуже звичайний, нема явних ран чи ознак хвороби. Але в душі ця дитина чи молода людина має величезну рану розміром з пережиту війну, де є втрати близьких чи рідних, де залишив улюблені іграшки чи дитяче ліжко, звичні та знайомі шкільні класи, друзів, гойдалки й пісочниці. І тут потрібні не лише лікарі та реабілітологи, а потрібні ми, звичайні люди поруч в буденному житті. Наша увага, розуміння, прийняття, повага та допомога, щоб ці діти здужали пережити минуле та навчились будувати майбутнє.