ua

«Діти війни. Коли йде дитинство?». Блог Дар’ї Касьянової, керівника програм і проектів Гуманітарного штабу Ріната Ахметова

19.02.2015

Інтернет-видання «Лівий берег» опублікувало блог Дар’ї Касьянової про психологічний стан дітей під час війни, наслідки травм. Подаємо текст статті повністю:

Війна прийшла, коли вони спали. Вони зустрілися з нею, гуляючи у шкільному дворі або граючи у футбол. Вона підло вдарила по них, коли вони рятувалися від неї в підвалах, що імітували бомбосховища. І навіть тепер, коли вони поїхали від війни, вона продовжує залишатися з ними. Дітей зони АТО вона більше не відпустить ніколи.

Гуманітарний штаб Ріната Ахметова бере участь у долях 57 дітей, які постраждали внаслідок бойових дій на Донбасі. Серед них — поранені діти, які отримали серйозні травми, а також ті, хто фізично не постраждав (або постраждав мало), але мучиться від душевних ран. Всіх їх потрібно рятувати. І їх насправді куди більше, просто не всі ще змогли виїхати з обстрілюваних міст, і не кожен ще звернувся по допомогу.

Хроніка кошмару
Незалежно від свого віку, діти зони АТО мимоволі стали учасниками бойових дій. Навіть ті, кому «пощастило» пережити їх, не отримавши й подряпини (таких дуже мало), однаково потребують допомоги — насамперед психологічної, адже їм потрібно заново вчитися жити мирним життям. Але робота, на жаль, залишається і в інших лікарів — багато маленьких жителів Донбасу, що пройшли війну, дістали серйозні поранення.

У практиці Гуманітарного штабу — допомога у важких випадках, коли діти, які потрапили під обстріл, залишалися без руки або ноги, отримували поранення в голову (такий випадок, наприклад, був в Авдіївці), потребували термінових операцій, а потім і довготривалої реабілітації. Водночас дуже часто маленькі пацієнти отримували удар, коли, здавалося б, ніщо не віщувало біди.

Всі пам’ятають дітей, які грали у футбол на шкільному полі, коли почався обстріл Донецька. Деякі з них загинули, інші були поранені, і зараз їм надають допомогу. Інший випадок — діти під час обстрілу знаходилися в будинку, і поки вони бігли до підвалу, дістали серйозні поранення. Їх теж зараз рятують лікарі. Третій приклад — після обстрілу Донецька діти з дитячого будинку сімейного типу побачили у своєму городі снаряди, злякалися, що вони можуть завдати шкоди комусь зі членів їхньої сім’ї, і почали їх самостійно прибирати. Снаряди вибухнули прямо в їхніх руках. На щастя, всі троє маленьких рятувальників вижили, але дістали важкі травми. І знову їм потрібна допомога.

Порятунку дітей від війни немає ніде. Виїзд із зони АТО — іноді теж не панацея, оскільки снаряд може «наздогнати» сім’ю прямо в дорозі. Так було, наприклад, у Старобешевому: ще у вересні з міста намагалася виїхати сім’я із двома дітьми. Однак у момент їхнього від’їзду обстріляли трасу, і всі, хто був у машині, крім однієї дівчинки 5 років, загинули. Вона залишилася одна — без мами, тата й сестрички. У неї попереду важка реабілітація, насамперед психологічна.

Є також у нашій практиці випадки, коли сім’ї були евакуйовані на безпечні території, але чомусь повернулися і в перші ж дні перебування вдома потрапили під обстріл. Дітей із цих сімей ми теж рятуємо.

Ліки від війни?
Загалом, кожна дитина, яка хоча б недовго пожила в умовах військових дій, потребує серйозної допомоги. Наш Гуманітарний штаб пропонує адресну допомогу, ми щільно працюємо з волонтерами, які збирають інформацію, до нас на гарячу лінію звертаються самі постраждалі або їхні сусіди, друзі, родичі, вчителі поранених дітей… Також нам допомагають психологи, що працюють у лікарнях і виїжджають у саму зону АТО, — вони повідомляють про те, що десь є діти, які потребують нас.

Допомога таким дітям ніколи не буває мінімальною — практично завжди потрібна серйозна, всебічна підтримка. Неможливо просто звільнитися від дитини операцією або перев’язкою, їй потрібна серйозна реабілітація, причому лікарська і психологічна терапії завжди перетинаються.

Психотерапія, до речі, незвичайно важлива. Наприклад, ми й далі допомагаємо дітям, які виїхали із Єнакієвого до Маріуполя на операцію. Хлопчик унаслідок обстрілу втратив ногу, його сестра отримала поранення ніг. Мало того, що обом знадобилися медичні втручання різного характеру, їм вкрай потрібна була ще та робота з психологом. Останній мав пояснити дітям, що якість їхнього життя зміниться, допомогти прийняти це. Більше того, психологічна допомога потрібна й батькам, яким потрібно знайти в собі сили жити далі. Й особлива допомога потрібна дівчинці — вона звинувачує себе в тому, що брат втратив ногу, і… вона боїться, що батьки не будуть її любити, тому навіть шкодує, що не постраждала сильніше. Це найважчий випадок. Дітям доведеться заново навчитися жити.

Напевно, ті, хто не переніс цього сам, не уявляють, що відчувають зараз діти зони АТО. Вони пережили (а дехто ще й далі переживає) найстрашніші хвилини, вони бачили, як гинуть їхні рідні, знайомі, друзі. За прикладами далеко ходити не треба — змучене Дебальцеве, з якого зараз активно вивозять людей. Діти цього міста шоковані, тому що вони (навіть якщо не постраждали самі і зберегли всю свою сім’ю) побачили весь жах того, що відбувається — летять снаряди, вибухають будинки, фрагменти тіл на вулицях. Вони не можуть спати і їсти, вони не можуть навіть говорити. І якщо фізичні рани можна залікувати швидко, з душевними все відбуватиметься дуже повільно, бо навіть дорослі не завжди знаходять у собі сили впоратися з ними. Що вже тут казати про дітей.

Втім, якщо постійно спостерігати за дітьми, які виїхали із зони АТО, із часом можна зловити себе на думці, що вже не думаєш про них, як про малюків: вони дуже швидко доходять літ. Іноді перед тобою стоїть дитина 6–7 років, але розмірковує вона, як доросла. Вона приймає «дорослі» рішення, бере на себе відповідальність за життя своїх батьків. Діти, які прожили в кошмарі, залишаються тепер у постійному страху від того, що постійно прокручують у голові один і той самий жах — що було б, якби загинули мама чи тато?

Сам на сам із війною
Ще складніше тим, хто залишається в зоні АТО. На Донбасі завжди вистачало хворих дітей — онкологія, ДЦП епілепсія… І багато хто з них і далі залишається в лікарнях Донецька та інших міст. Гуманітарний штаб надає допомогу і їм — за період військових дій її отримали приблизно 400 дітей, їм відправили медикаменти, вони пройшли обстеження, отримали необхідну терапію або операції. Однак зараз лікування на території військових дій стало значно складнішим.

І це ще в Донецьку ситуація трохи легша: там є багато лікарів, а ось у таких містах, як Дебальцеве, Старобешеве, Докучаєвськ, а також у деяких селищах усе набагато страшніше. У деяких із них не залишилося жодного лікаря, і навіть елементарну допомогу там ні дітям, ні дорослим надати неможливо. Наприклад, у селищі Саханка (Новоазовський район) залишалася одна медсестра з дитячого садка. Там постійно тривають бої, це лінія фронту, і після обстрілів ця медсестра виходить до людей і намагається робити перев’язки, надавати якусь первинну допомогу. Аптеки там взагалі немає, ліків немає, лікарів немає. І в цій ситуації, зрозуміло, особливо страждають діти.

Схожий випадок — коли обстріляли Волноваху і Гнутове, в останньому населеному пункті загинула 2-річна дівчинка, отримавши осколкове поранення в голову. Врятувати її було фактично нікому.

Щоб допомогти дітям, які сьогодні фактично залишилися сам на сам із війною, потрібно безліч зусиль. Їх потрібно намагатися евакуювати, і зараз, як ми бачимо, ситуація зрушила з мертвої точки хоча б у Дебальцевому, Авдіївці, Мар’їнці. Однак і до евакуації потрібно підходити обережно, тому що вона теж спричинює безліч проблем. Зараз ми стикаємося з тим, що жителі Дебальцевого, Авдіївки, Горлівки та деяких інших міст хочуть виїхати, але через постійні обстріли зробити це дуже складно, занадто високі ризики. І навіть якщо люди виїжджають, це ще не зцілення: багато хто робить це лише тому, що надії в них більше не залишилося.

Дуже страшно зараз і у Краматорську, який зазнав несподіваного обстрілу. Там є величезна кількість переселенців, зокрема, і сім’ї з дітьми. Там є дитячі будинки, там розташований будинок дитини — наші підопічні, яких ми рятували все літо… Що з ними буде тепер? Кордон війни розширюється, скрізь стає страшно, і єдиний порятунок для всіх — не допустити того, щоб ситуація стала некерованою. Сьогодні, вивозячи дітей зі зруйнованих міст, надаючи їм допомогу, загоюючи їхні рани, ми просимо лише про одне: нам потрібен мир, інакше ми й далі втрачатимемо найменших. Якщо війна не закінчиться, діти гинутимуть і далі. Чи до снаги нам така ціна?