ua

Діти неоголошеної війни. БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, для segodnya.ua

24.10.2014

У понеділок, 20 жовтня, у межах Гуманітарного штабу стартувала нова ініціатива Ріната Ахметова «Допоможемо дітям». Уже доставлено десять тисяч наборів для дітей. У жовтні та листопаді буде завезено ще по 20 тисяч пакетів.

За даними, напевно, не найточнішими, зараз у зоні АТО живуть приблизно 40 тисяч діток до 2 років. Кожна мама пам’ятає цей вік — особливе харчування, дорогі соки, сухе молоко…

Власне кажучи, все це і становить «дитячий набір» — пюре й соки, молочні суміші, каші, медикаменти й підгузки, — все просте й дуже потрібне. Потрібне нашим найменшим землякам.

Перший день видавання допомоги. Я дивлюся відео на сайті «Шахтаря». На відеокадрах молоді жінки на «Донбас Арені» отримують дитячі набори. Малюки тупають у холі в гарних комбінезончиках.

А всього через кілька хвилин у Донецьку пролунає незрозумілий, моторошний вибух і, як наслідок потужної вибухової хвилі — впаде частина скляного фасаду стадіону. Напевно, тільки завдяки Божій допомозі ніхто не постраждав. Зокрема, і молода мама, на яку лавиною обрушилося скло — це відео вже обійшло весь світ.

Війна є нещадною. Вона не вибирає ні час, ні місце. Їй однаково, хто постраждає — старий чи дитина.

Діти війни. Зараз це словосполучення набуло нового змісту. Всього півроку тому дітьми війни були наші старі. Вони змалку на все життя запам’ятали її жахи.

Мама розповідала мені, як їхали в евакуацію, а з неба на їхні вагони сипалися снаряди, і вони, троє дітей із мамою, ховалися під мостом. А тато — про те, як його брата, котрий перебував у тифозній гарячці, поклали на підвіконня в лікарні, мовляв, виживе — то виживе.

Страшні історії війни. Ніколи не думала, що таке може трапитися з нами.

У Маріупольській лікарні лежать брат і сестра. У хлопчика одна нога ампутована, друга поранена осколками, а в дівчинки переламані обидві ніжки — діти бігли в бомбосховище.

Маленькі дітки з Ясинуватої, Макіївки та Донецька відтворюють звуки снарядів раніше, ніж звуки корівки або песика. Дітей війни виводять вночі подихати повітрям із бомбосховищ, бо діти звикли до темряви.

Лікарі кажуть, що в пологових будинках області стало більше дітей, від яких відмовилися батьки — молоді мами бояться у війну залишитися з дитиною на руках.

А в соцмережах дедалі більше й більше мам просять про допомогу. Не від доброго життя просять.

Насправді, «витягнути» дитину у війну надзвичайно складно. Немає допомоги, роботи в чоловіка теж немає. А якщо дитина не одна?..

Це просто жахливо, відчувати себе не спроможною дати елементарно потрібне своїй дитині.

Соромно й боляче, коли держава не може забезпечити своїм громадянам ні гідну старість, ні щасливе дитинство.

Я передбачаю обурення деяких людей, які кричатимуть: «самі винні», «всі нормальні люди вже звідти поїхали», і що я знову витискаю сльозу.

Ні, любі, — відповім я їм, — це просто факти з життя. Це факти «сльозу витискають», а не моє бажання розчулити. А ті, хто не хоче нічого бачити й чути — нехай називають це, як хочуть.

Для мене головне в іншому — що в цей важкий час наші земляки допомагають один одному. Стаючи єдиною родиною. Допомагають — хто чим може — збирають гроші, возять їжу в лікарні, купують одежину… Кожен допомагає, як може.

Допомога кожного сьогодні важлива не стільки в кількості, скільки в щирості.

Штаб може багато. І робить це, щиро бажаючи допомогти землякам.

Бо є почуття обов’язку. Тому що це дуже страшно, коли дитину просто нічим нагодувати.

ДЖЕРЕЛО