ua

День Перемоги. Який він став від нас далекий. БЛОГ журналіста Анни Хрипункової

10.05.2015

Він став іншим. Ще років зо два тому забуття Дня Перемоги назвали б святотатством, але сьогодні його ціна істотно знизилася. Це свято стрімко девальвується, адже, прагнучи більше не мати з Росією нічого спільного, українці замахуються й на нього теж. Але те, що декому сьогодні здається непотрібним, насправді може стати символом майбутньої перемоги. Перемоги, яка беззастережно належатиме Україні.

9 травня для України завжди було неоднозначним днем. Частина громадян бачила в ньому світле свято, частина — символ «зміни окупанта», коли одного з ганьбою вигнали, а інший запанував. Коли цей день наступав, частина українців святкувала і кричала «спасибі дідові за перемогу», частина — вважала свято днем скорботи. Правда була й за тими, і за іншими. Проте ні одні, ні інші не прагнули знецінити цей день, втоптати його у бруд забуття і зневаги. Це зробила Росія.

Напавши на Україну, вона завдала нищівного удару святу, яке російські ж громадяни вважають святим. І зовсім незрозуміло, чому українці знову піддаються її грі. Сліпо слухаючись агресора, слухняно відкидаючи те, що було сплюндроване не ними, саме українці програють. Тому що пам’ять про День Перемоги — це більше, ніж просто данина історії.

Для України 9 травня — день, який символізує собою перемогу над дуже потужним, дуже підступним, дуже жорстоким ворогом, і в досягненні цієї перемоги Україна зіграла неймовірну роль. Дідусі й бабусі, кількість яких, на жаль, тане на очах, стояли біля витоків цієї перемоги нарівні з героями інших країн і націй. Члени наших сімей, імен яких ми, можливо, навіть не знаємо, гинули в ім’я цієї перемоги. І не нам відмовлятися від цього дня. Щорічно вшановуючи подвиг тих, хто дав нам життя після Другої світової, ми не просто віддаємо данину пам’яті. Ми ще раз нагадуємо собі, що гідні Великої Перемоги.

Цього року на День Перемоги чекають особливі випробування. Розтерзана війною Україна заперечує колишні цінності, як принесла в її культуру Росія, не завжди усвідомлюючи, що саме у святкуванні 9 травня немає й не може бути жодних запозичень. Якщо й потрібно від чогось відмовлятися, так це від манери «святкувати» так, як ми, на жаль, вже звикли.

У цьому дні змішалися радість і біль, торжество і трагедія, і саме нам пора навчитися вшановувати їх достойно. Достойно — це означає без вакханалій навколо святкування цього дня (хтось влучно назвав їх «перемогобіссям»), офіціозних мітингів, чергових суто протокольних, без найменшого проблиску щирості покладань чергових квітів черговими чиновниками, неодмінною пиятикою з нагоди «дідивоювали». Дуже важко поєднати скорботу за загиблими й шашлики — тут же біля пам’ятника невідомому солдату. Все це — не наше.

Наше — усвідомлення, пам’ять і повага.

Цього року Україна зробила крок у цьому напрямку. Здається, вперше на нас чекає не кондовий офіціоз, а заходи, що втілюють у собі пам’ять про пережите. Марш миру за участю духових оркестрів, а не військової техніки, — те, що потрібно країні, яку підкосила війна.

День Перемоги має стати для нас ще одним приводом допомогти тим, хто й так невблаганно зникає з наших життів. Цьогоріч це, схоже, зрозуміли всі. Держава виділила чергові соціальні виплати, у регіонах запропонують адресну допомогу (у Дніпропетровську, наприклад, обіцяють виплачувати досить солідні суми). Підприємства різних міст пропонують ветеранам знижки на деякі послуги. У Запоріжжі місцева єпархія УПЦ оголосила про можливість для учасників бойових дій пройти безкоштовне обстеження в поліклініках. У містах Донбасу (окупованих і ні) Гуманітарний штаб Ріната Ахметова видаватиме подарункові набори для ветеранів-фронтовиків 1932 року народження і старших. У Миколаєві одне з кафе безкоштовно нагодує ветеранів… Комусь усе це здається просто відпрацюванням стандартної програми, але це не так. Така допомога є особливо важливою, тому що зараз ветеранам потрібно відчути себе не просто не забутими, а важливими. Цього року — як ніколи раніше. Перед лицем нової війни, у якій на захист батьківщини пішли онуки і правнуки цих старих.

Крім цього, День Перемоги має стати для нас приводом до остаточного примирення. В інтернеті давно з’явилося фото, на якому ветерани другої світової й УПА потискують один одному руки. Чим більше рук, простягнутих один одному, тим менше шансів для нового розбрату. Зрозуміло, що ці кроки мають робити тільки самі ветерани, без примусу й умовлянь із боку. Коли вони погодяться на це й будуть готові, перемогти таку країну буде неможливо.

І, зрозуміло, День Перемоги має стати для нас особливим знаком. Ставши багатшою на одну перемогу, Україна отримує всі шанси здобути і другу. У війні, яка прийшла на її землі, через 70 років, коли здавалося, що подібне вже просто неможливо. Ворог так само сильний, підступний і жорстокий. Але практично в кожній українській родині є історія про те, як перемагають навіть такого ворога. Майже в кожній сім’ї є свої герої, які зуміли протистояти там, де шансу майже не було, боротися там, де проти них було все, перемогти там, де страх застилав очі занадто щільною пеленою. Це було 45-го, то чому це неможливо 2015-го?

Всі ці ветерани — бабусі й дідусі з білим волоссям, суворими бровами й дуже світлими, бездонними очима — це не просто символ перемоги, це не просто наша гордість. Це — наша основа. У неї можуть бути різні імена. Наприклад, її можуть звати Валентина Федорівна. Або Василь Олександрович. Двоє, що пройшли Сталінград і вижили. Ці двоє поховані там, куди зараз немає доступу. Вперше в житті їхні могили 9 травня тихі та порожні. Але пам’ять про них не згасне.

Їхнє життя, їхній приклад і їхнє геройство — перші кроки до нової перемоги. Їхній подвиг — знак того, що навіть перед лицем могутнього ворога можна стати переможцем. Із таким тилом за спиною можливо все. І відмовляючись від нього, відмовляючись від Дня Перемоги, ми просто залишаємося беззахисні.

Чи святкувати 9 травня? Може, можна й без святкувань. Чи пам’ятати про День Перемоги? Так. Тому що мине зовсім небагато часу, і діти, що народилися в ці смутні дні, святкуватимуть дві перемоги відразу. Ту, що була раніше, і ту, яку неодмінно здобудуть наші герої, що оберігають Україну сьогодні. Онуки тих, хто 9 травня 1945 року танцював свій щасливий переможний вальс на вулицях врятованих ними міст.

ДЖЕРЕЛО