Демаркація любові. Як не переступити межу людяності на лінії конфлікту. БЛОГ координатора психологічної служби Штабу Ріната Ахметова Альони Лук’янчук
Перший крок до миру
Приблизно місяця тому я зустрічалася з австрійським журналістом, який об’їхав усю зону АТО. Він ставив багато запитань: чому все так чи отак. Він питав, а я намагалася відповісти так, як сама можу зрозуміти, що відбувається. Але зрозуміти пересічній людині можна не все, а якщо зовсім чесно, то дуже мало. На своє головне запитання — чи планує влада інтегрувати схід до іншої частини України — він відразу відповів сам: «Його не треба інтегрувати, його треба перестати відторгати…»
Складна тема, безумовно. Вже написано багато матеріалів, присвячених примиренню й основам діалогу між сторонами конфлікту. З одного боку, виходить, що про примирення говорять багато, а з іншого боку: годинні черги на пропускних пунктах, економічна блокада та інформаційні потоки бруду в бік звичайних людей, що живуть у зоні АТО. Звичайно, все можна зрозуміти, всі втомилися, система не ідеальна і т. д.
Але. Вихід із будь-якого конфлікту має із чогось початися. Як у дитинстві: можна дутися кілька днів на сусідського хлопчака, закидати один одного піском, не розмовляти. Але ситуація від цього не зміниться. Хтось має виявитися розумнішим і зробити перший крок.
Так завжди. Інакше конфлікт висить у повітрі довше й довше, до нескінченності.
У нас поки багато розумних розмов і жодних конкретних дій.
Часто на різних сайтах можна прочитати інформацією журналістів, які повернулися із зони АТО, де простежується наскрізна думка, що в зоні конфлікту залишилися тільки недолугі люди, що там усе погано, а в нас, звичайно, такого немає.
І в чому сенс подібних статей? Плюнув ти в сусіда, і що далі? Чого хотів домогтися? До чого прийти?
Пауза.
Отже, на несвідомому рівні звичайна людина, читач, перестає цінувати всіх, хто живе там, поважати, співчувати, любити. Навіть більше, іноді навіть відчувати відразу. Така ось несвідома демаркація людяності.
Людей жаліють рівно до фронтової риси. А далі вже ні.
Один приклад. Приїжджає смілива дівчина до Донецька і звичайним перехожим ставить запитання: «Із ким ви хочете бути? І чи бачите шляхи примирення?». А люди в основній своїй масі не знають, що відповісти. І слова більшості з них цілком передбачувані: «Вони нас не люблять…»
У звичайному житті любити людину, з якою в тебе якраз розпал сварки, яка тебе висміює і прилюдно принижує, досить-таки дивно. У психології це точно зветься «не нормою».
А саме так зараз виглядають стосунки між звичайними людьми сходу країни і звичайними людьми іншої частини України. Бійка, обопільні приниження, образи, знову бійка.
Який же тут вихід?
Межа людяності
Кілька тижнів тому, переглядаючи дитячі малюнки із зони АТО, я звернула увагу на кількість малюнків із жовто-блакитними кольорами. Деякі просто зафарбовані знизу жовтим зверху блакитним, деякі мають українські символи.
Таких малюнків було багато, і вони із зони АТО. Із тієї зони, куди треба довго їхати, стояти на блокпостах, куди складно провезти українські продукти через економічну блокаду. А вони там є, ось такі діти. А це означає, що там є такі сім’ї, і їхні батьки донині кажуть, що вони українці. Всупереч кожному негативному висловлюванню, статті або коментарю.
І кожен новий виклик або знущальний коментар лише додає поваги до цих людей. Бо вони не опустилися до того дитячого, найпримітивнішого рівня бійки.
У психології є поняття — «шизофренічна мати». Простими словами, це мати, яка дає подвійні послання дитині від самого її народження. Наприклад, мати посміхається дитині й каже, що любить її. Дитина радісно кидається її обіймати, але мати відсувається або ціпеніє. Дитина розгублено відходить від неї. А мати водночас каже: «Куди ти? Ти не любиш мене. Дитина губиться у її вербальних і невербальних посланнях. Те, що вона говорить і робить — повна протилежність. І зрозуміти, де ж правда, — неможливо. Рано чи пізно дитина перестає довіряти собі, губиться в тому, що відчуває, що думає, що хоче, бо поведінка матері та трактування різняться. Любов з огидою, усмішка із заціпенінням, обійми з відкиданням, і так цілими днями.
Приблизно те ж відбувається зараз і в нас. Коли кажуть одне, а роблять інше. Коли посилають хлопців на лінію фронту, на захист, і відразу знецінюють те, що самі ж закликають захищати. Говорять про цінності миру і примирення, і відразу підливають олії у вогонь конфлікту. Йдеться і про громадську думку також.
І найстрашніше, що ми перестали це помічати, і самі робимо те ж день у день, коментуючи, перепощуючи, бурхливо реагуючи на все, що відбувається.
Ми перестали помічати, що є цінним, а що ні. Ми віримо, що в зоні АТО не залишилося нормальних людей, і що пропускна система з кілометровими чергами на блокпостах — це для безпеки. Водночас вранці ми кричимо, що маємо перемогти, в обід вже хочемо примирення, а перед вечерею висміюємо переселенців із Донецька.
І цій каруселі за останні 6 місяців немає ні кінця, ні краю, на жаль. Те, що вчора було для багатьох із нас «не нормою», сьогодні вже цілком норма, те, що раніше було неможливим, сьогодні — реальність.
Ми перестали довіряти собі і своїм цінностям. Вони стали розмитими. А єдина чітка межа — це лінія розмежування зони АТО, лінія демаркації. Лінія, що розділяє такі поняття, як: шкода й однаково, страшно й так їм і треба, біль і байдужість тощо.
Ми багато говоримо про гордість і силу сьогодні, а багато волонтерів показують її з ранку й до ночі. Але вони мало говорять, вони більше роблять.
Ми заборонили безліч «агресивних» символів минулого, що нагадують про голодомор, смерті, репресії, але не заборонили агресію сьогоднішніх днів. Не заборонили поливати один одного брудом і спотворювати реальність, не заборонили ненависть у журналістиці, розпалювання конфлікту, нелюдськість, байдужість і черствість.
Хоча всього цього заборонити не можна, звичайно. Але ж щось можна. Принаймні, визначитися, де закінчується межа людяності для кожного з нас.
