Чи треба говорити про війну з дітьми, або Мінна безпека як частину життя. БЛОГ Альони Лук’янчук, тренера курсу «Травма війни» Гуманітарного штабу

Минулого тижня ще одна дитина постраждала, тому що знайшла вибухову речовину і з цікавості вирішила її вивчити.

Триває другий рік військового зіткнення, а діти і далі страждають. Вони знаходять міни або гранати й намагаються вивчити їхній вміст. Звичайно, вони ж діти, що з них взяти. Але так можна було говорити на початку збройного конфлікту або упродовж першого року, але не упродовж другого. Ось уже скоро буде два роки, як почалися події на сході України. Цього часу цілком достатньо, щоб пояснити дітям, що таке мінна безпека.

Ми не можемо з упевненістю сказати, коли ця ситуація завершиться. Чи треба в цих умовах говорити з дітьми про мінну безпеку та війну? Страшно, складно, але треба. Більше того, необхідно.

Ми вважаємо, що діти не мають бути свідками військових дій і всіляко намагаємося уберегти їх від цього, не згадуючи про війну навіть у розмовах. Так, для людей, які живуть в іншій частині України, котрі ніяк не задіяні в тому, що відбувається, напевно, це правильно. Але для людей, чиї сім’ї залучені у протистояння, а також для людей, що живуть зовсім поруч із територією військових дій, це не що інше, як «перехід через дорогу із заплющеними очима».

Діти живуть поруч із військовими, діти чують постріли, бачать зброю, приносять додому вибухову речовину, яку вони знайшли. Часом вони підривають самі себе через незнання, необережність або через недогляд дорослих. І це не поодинокий випадок.

Чи варто вдавати, що нічого не відбувається?

Я гадаю, ні.

Звичайна дитина вперше запитує в батьків про смерть, коли з нею безпосередньо стикається: вмирає щеня або якась комашка. І малюк запитує: «Що це, чому він заснув? Ти теж заснеш? Я теж? І більше ніколи не прокинемося? Чому так? Що таке смерть?».

Вдавати, що в цей момент із малюком нічого не відбувається, як мінімум дивно, як максимум недалекоглядно. Малюк зіткнувся з першим екзистенційним досвідом. Страхом смерті.

Екзистенційна філософія, як і психологія, спирається на твердження, що страждання людини, крім інших причин, викликане неминучою боротьбою з умовами людського існування, або з «даностями існування». Якими жє ці даності?

Відповідь легкодоступна і знаходиться всередині нас. Ненадовго відкладіть усі справи, і просто подумайте про своє існування. Згодом ви обов’язково дійдете до найглибших структур існування. Це питання смерті, самотності, сенсу життя і свободи.

Страх смерті – розуміння того, що ми виростемо, розквітнемо, неминуче зів’янемо й помремо – одвічний супутник нашого життя.

Смерті бояться всі. В одних цей страх існує у вигляді неясного загального занепокоєння або маскується під іншу психологічну проблему, в інших він проявляється відкрито, а в деяких людей переростає у справжній жах, здатний знищити щастя й задоволення від життя.

Ми всі живемо з ним, і саме під час надзвичайних подій страх смерті набирає обертів, бо нам не хочеться замислюватися, що ми можемо померти набагато раніше, ніж встигнемо постаріти. Саме тому вже другий рік військового протистояння ми все ще приховуємо від своїх дітей правду. Коли я кажу «ми», то маю на увазі суспільство загалом, кожного з нас, державу як машину, здатну розробити і впровадити необхідні зміни у процес освіти дітей та сімей, які безпосередньо перебувають поруч із лінією дотику.

Чому так складно прийняти факт, що заняття мінної безпеки на сьогодні мають регулярно проводитися всюди з I до XI класу, а також в університетах і, можливо, на підприємствах. Адже цікавість притаманна не тільки дітям.

Говорити про смерть із дітьми можна й потрібно. Це складно, але це необхідно. Саме зараз, поки кількість подібних нещасних випадків не перейшла на сотні.

Діти й так знають, що люди вмирають, але вони не завжди розуміють, що крім смерті вони ще дуже вразливі фізично. Я пам’ятаю, коли мене в 6 років покусав собака, ми йшли з мамою до лікарні, і я з великим здивуванням розглядала закривавлену руку з раною.

«Я не помру?» – запитала я маму.

«Від цього ще ніхто не помирав», – перелякано відповіла мама.

Півтора року активної роботи з фізично і психологічно травмованими дітьми показали, що діти набагато стійкіші в цій ситуації, ніж дорослі. Через відсутність думки: «а що якщо…», вони реагують тільки на те, що є зараз, і виходять із конкретної ситуації. І це великий плюс.

Екзистенційний сенс життя для дітей влаштований набагато простіше, ніж для дорослих: вони активно спілкуються одне з одним, всіляко уникаючи самотності, вони перекладають відповідальність за вибір на батьків. Перші знання про смерть вони отримують найчастіше, побачивши мертвих тварин, птахів, комах, або розпитуючи про смерть. Діти набагато ближчі до суті життя, ніж дорослі.

Звичайно, це спрощений концепт дитячого сприйняття. Але що трапиться, якщо діти будуть обговорювати мінну безпеку відкрито, як частину програми у школі? Що саме їх травмує більше? Інформація про можливу небезпеку, або новини про те, що їхні друзі гинуть або страждають?

Я гадаю, що це одне з головних питань, про які необхідно задуматися сьогодні.

ДЖЕРЕЛО