Час йти. БЛОГ Аольни Лук’янчук, тренера курсу «Травма війни» Гуманітарного штабу
Як правильно вчинити, коли дитина намагається вирватися з батьківського «гнізда».
Нещодавно з однією з моїх клієнток відбувся такий діалог:
– Він сказав, що не хоче більше жити зі мною, уяви, більше не хоче. Знаєш, що це значить?
– І що ж? – акуратно питаю я у співрозмовниці, яка дивиться в одну точку.
– Це означає, що я погана мати! – Робить вона висновок. – Якщо мій 17-річний син вирішив піти з дому, значить я погана мати…
– Може, це означає, що просто прийшов час…
– Що означає, настав час? Я адже його мати! Я завжди буду з ним…
Що тут сказати? Дуже складно говорити про таке поняття, як сепарація з матір’ю, котра має сина або дочку. Відпускати підлітка чи ні? Якщо відпускати, то коли? І як пережити те, що він більше не «твій».
Формування самостійності
Коли малюк ще в утробі матері, він перебуває з нею в повному злитті у всіх сенсах. Коли він з’являється на світ, відбувається перший умовний поділ, перший крок до сепарації. Але однаково перші три роки життя він перебуває все ще в максимальному «злитті» з матір’ю. По суті, вони в цей час є єдиним організмом. Немає поділу на «я» й «ти», є «ми». Немає особливих кордонів, ні фізичних, ні емоційних: на будь-який звук, що видається малюком, мама тут же реагує, незалежно від того, чим вона зайнята й попри втому. У той час як дитина запам’ятовує всі реакції мами.
Це, насамперед, обумовлено фізіологічними процесами дитини, які цілком залежать від батьків, а мати цілком підпорядкована життя дитини. Іншими словами, злиття – це абсолютно нормальна частина життя дитини й матері. З нього починається саме життя й потім поступово дистанція збільшується, з’являються кордону, починаючи з перших кроків малюка, коли він вже може щось робити самостійно.
У якийсь момент настає ситуація, коли мама може сказати: «Я зараз зайнята, зроби сам», або дитина каже: «Ви не маєте рації, я розберуся сам». І нарешті, настає той момент, коли він каже: «Я хочу жити сам, а не з вами».
Що це означає? Це означає, що настав час «розірвати злиття» і сформувати межі батька й дитини. Прийшов час сепарації.
Сепарація (англ. Separation) – відділення, процес формування самостійності дитини, як у фізичному, так і в емоційному сенсі.
Емоційне злиття
Можна сказати, що в нас культ сім’ї. Це пов’язано більшою мірою з тим фактом, що довгий час сім’ї жили декількома поколіннями в одному будинку, в одній квартирі. Багато хто і сьогодні живе кількома поколіннями на одній житлоплощі. Це означає постійну участь одного покоління в житті іншого. І часто це означає відсутність фізичних кордонів між батьками й дітьми.
Але також ми говоримо про інший вид злиття – емоційне. Коли батько вважає, що дитина без нього нічого вирішувати не може, та й не має, дотримуючись принципу «ми все робимо разом, я повністю беру участь у твоєму житті, оскільки ти без мене ніхто». Це може звучати відкрито щодо дитини, а може регулярно виходити з жартів і різних «послань».
Навіювання дитині думки про його неспроможності, нежиттєздатність, перебільшення небезпеки навколишнього світу – це універсальний спосіб прив’язування дитини, уповільнення її сепарації.
Або ж, наприклад, коли мати хапається за серце й тягнеться за корвалолом щоразу, коли дитина приймає не те рішення, яке вона схвалила. Даючи їй у такий спосіб зрозуміти, що будь-яка її самостійність буде коштувати їй втраченого здоров’я або навіть життя. І доросла дитина дивиться на маму, шукаючи схвалення щоразу, коли хоче зателефонувати будь-якій дівчинці, або навіть коли збирається до магазину щось купити.
Є гарний старий анекдот. Мама приходить додому й бачить, що у її сина гості. Він їй каже:
– Мамо, познайомся. Це Катя, Наташа й Інна.
– Дуже приємно познайомитися.
Коли дівчатка йдуть, мама запитує:
– Твоя та, яка руденька, так?
– А як ти зрозуміла? – Дивується син.
– Вона мені відразу не сподобалася.
Це гарний приклад емоційного злиття. Коли мати не готова відпустити сина до іншої жінки настільки, що потенційно будь-яка жінка поруч із ним спочатку їй ненависна. Коли йдеться про сепарацію, найчастіше питання стоїть саме у стосунках із мамою, оскільки вони базові.
Неможливість щось зробити, не отримавши схвалення батьків, часто приводить підлітка до девіації (поведінки, що відхиляється від загальноприйнятих і усталених норм – ред.), а саме, до будь-якого роду залежностей, а також до ранніх шлюбів, з єдиним бажанням – втекти з «обіймів» сім’ї.
Але непройдена сепарація є головною підніжкою на шляху до побудови сімейного вогнища, власної сім’ї. Та сама «руденька» завжди буде програвати поруч із мамою, яка є такою дбайливою.
«Приєднання» до батьківської сім’ї не залишає місця для нових емоційно насичених стосунків. Якщо людина насамперед син своїх батьків, їй важко бути чоловіком своїй дружині, особливо в тих випадках, коли дружина не хоче бути «на других ролях». Водночас стосунки з батьками можуть бути не дуже добрими й навіть конфліктними, але важливо те, що вони інтенсивні.
Розставання з батьками – важливий процес
Найголовніше, що треба розуміти, сепарація – це природний процес. Це умова формування здорової особистості, готової приймати свої власні рішення й робити свої власні помилки, а також нести за них відповідальність. Батько завжди має бути готовий до того факту, що в дитини свій шлях. Але також важливо пам’ятати, що процес самостійного становлення на ноги не завжди приходить із фразою сина «хочу жити окремо». Хоча, часто саме це – найвірніший і найправильніший варіант сепарації, оскільки завдання дитини – поступово вириватися з батьківського «гнізда».
Але буває й так, що дитині настільки добре у гнізді, що вона нікуди й не прагне вилітати. Батьки радіють цьому до розчулення, створюють усі умови, щоб вона залишалася з ними буквально до 45-річчя. І тільки дивуються, що до сорока років у дитини немає ні постійної роботи, ні своєї сім’ї, ні свого життя.
Або, наприклад, мама виховує дитину одна, і все її життя зосереджене тільки на чаді. Куди ж воно піде? А вона як буде?
Сепарація – важливий процес психологічного розставання з батьками, і вона завершена в тому разі якщо:
- батьки сприймаються дитиною такими, якими вони є, без дитячих образ і ідеалізації, основні почуття щодо них – вдячність і повага;
- коли в дорослої вже дитини є можливість приймати свої власні рішення і спиратися, насамперед, на себе як у фінансовому, так і в емоційному плані;
- коли є можливість вибудовувати добрі стосунки без драм і пристрастей, які базуються на принципі «люблю-ненавиджу». Оскільки «програвати» непройденого сепарацію може тривати довгий час.
