ua

Берлін п’ятнадцятого року. БЛОГ координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Римми Філь

15.05.2015

У житті нічого ніколи не відбувається випадково і просто так. Це я давно зрозуміла. Доля на життєвому шляху весь час розставляє маячки — чи то події, чи зустрічі. Як орієнтири. Щоб не звернути з дороги, не заблукати.

Черговим таким маячком для мене став День Перемоги. Ні, не той, навколо якого кипіли пристрасті — як святкувати, коли святкувати, що прикріпити до грудей — георгіївську стрічку або мак, а справжнє і просте, людське таке свято. І був він не в Москві, і не в Києві, а в Берліні.

Так сталося, що 70-річчя Перемоги ми з родиною зустріли в Берліні. У місті, де ця сама перемога відбулася. У місті, яке в Німеччині найбільше постраждало й фізично, і морально.

Моя фантазія яскравими барвами відтворювала картини воєнного травня 45-го. Зруйнований Берлін, Рейхстаг, над яким щойно підняли червоний прапор Перемоги й оголосили про повну капітуляцію Німеччини. Вцілілі Бранденбурзькі ворота, які височіють серед руїн… Тут кожен камінчик бруківки — історична цінність, і міг би розповісти багато про що. Про те, як зароджувався нацизм, як цією площею марширували, сподіваючись на підкорення світу. Про те, як тут же ганебно були повалені ці амбіції…

На цьому місці свою спільну Перемогу над фашизмом святкували солдати Радянської Армії й війська союзників. Разом, не ділячи перемогу на частини.

70-й день Перемоги теж святкували разом. Нам так приємно було бачити море людей, які приїхали сюди з усіх куточків Німеччини й не тільки. Росіяни, українці, білоруси. Без політики, без обов’язалівки, до якої ми звикли зі шкільних років, несли квіти до меморіалу полеглим радянським воїнам. Дорогою від Рейхстагу до меморіалу — парк. Йде парком натовп людей і співає «Катюшу». У загальному хорі помітні голосу тих, хто співає ламаною російською. А в мене сльози нестримно котяться щоками.

Нескінченне людське море, і море квітів. Букети найпростіші й від того найщиріші — бузок і тюльпани. Їх несуть і несуть до пам’ятника. І злива — нікому не завада.

Дуже багато молоді. Дуже багато сімей із дітьми! Люди розмовляють російською, українською, німецькою.

Ось літня німецька пара веде онучку — дівчинку років п’яти з тоненькими кісками-ниточками — до пам’ятника полеглим радянським воїнам. У дівчинки в руках тюльпанчики.

А ось натовп несе назустріч один одному двох мужиків. Один у біло-червоному спортивному костюмі з написом «Росія», а в іншого костюм жовто-блакитний і напис — «Україна». Вони один одному тиснуть руки й разом ідуть фотографуватися на тлі солдата-визволителя.

Спільного для всіх.

Біля самого меморіалу немолоді вже німецькі жінки розтягнули величезний транспарант блакитного кольору. На ньому німецькою написано: «Велике спасибі радянському солдату за мир!»

Із різних місць, із різних облич, як із маленьких частинок мозаїки, складається день. Біля музею жертвам фашизму помічаємо команду байкерів із Білорусі. І відразу поруч — група туристів з Італії. І ще дуже багато людей. Весь центр Берліна — суцільне свято.

Німці вміють цінувати мир. Занадто дорогою ціною він їм дістався. Майже весь Берлін був зруйнований, а потім його відновлювали буквально цеглинка за цеглинкою.

Але найглибша рана німців — це, безперечно, фашизм і нацизм.

Тут цінують кожен символ історії. Коректно, але дуже повчально. Щоб надалі не допустити помилок минулого. Тут багато що нагадує жахи часів нацистів. І меморіал жертвам Голокосту, і музей жертвам фашизму. І маленькі таблички-плиточки, вбудовані у бруківку. На табличках — прізвища євреїв, замучених фашистами. Вони розташовані поруч із будинком, де жили ці люди.

Така проста людська пам’ять дуже зворушлива, бо вона щира. Щире й усвідомлення провини, і прагнення не допустити подібного надалі…

Біля Бранденбурзьких воріт виставка «Берлін. Весна 45-го року». Тоді все навколо було зруйноване, жодної цілої будівлі. Вціліли тільки ворота. Як символ міста.

А потім ця територія стала «мертвою зоною» — саме тут ішла смуга розмежування берлінської стіни.

Берлінська стіна. Ще один відгомін наслідків війни. Знаєте, її ще, виявляється, називали «ганебною». Вона й зараз у деяких місцях залишена в місті. Як символ того, що будь-які політичні стіни невічні.

Дуже символічно, як для мене…

Символічно й сумно. Тому що ми зараз проходимо той самий період, який Німеччина пройшла півстоліття тому. А ми на ті ж граблі…

Тут взагалі дуже багато символічного. У період існування Берлінської стіни для того, щоб пройти лінію дотику зі Східного до Західного Берліна, був потрібен дозвіл. Його видавали німецькі спецслужби. Пенсіонерам дозволяли переходити «кордон» без таких дозволів.

Ось так. А в нас пенсіонерам таких поблажок не роблять, хоча в голові не вкладаються подібні порівняння.

У Берліні все пронизане пам’яттю. Пам’яттю й покаянням. Як, втім, у всій Німеччині. Кажуть, у психології навіть термін такий є — «організована провина німецького народу». Не буду ні спростовувати, ні стверджувати, чи так це насправді. Але жива пам’ять — це те, що ми там побачили. Пам’яті не потрібна політика — вона її знищує, зносячи пам’ятники, змінюючи символи, переписуючи сторінки в підручниках історії. Історія — вона й цінна своєю сталістю. Це люди приходять і йдуть. А вона залишається. На науку нащадкам.

На жаль, ми нічого не вчимося в історії. Ми знову розв’язуємо війни. Знову будуємо стіни. І ненавидимо…

Стоїть у центрі Берліна величезний пам’ятник полеглим радянським солдатам. Йдуть до нього люди — з червоними прапорами, з георгіївськими стрічками та іншою атрибутикою тієї перемоги. Та, власне кажучи, чи настільки важливо, що в тебе на грудях — набагато важливіше, що у грудях. Усередині.

ДЖЕРЕЛО