ua

А опівночі карета перетвориться на гарбуз… Блог Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Штабу Ахметова

16.03.2015

Життя сповнене нерівностей і помилок. Основне завдання — знайти розв’язання проблеми в межах можливого.

Час змін

Попелюшці в однойменній казці було простіше. Коли вона ішла на бал, точно знала, чого треба остерігатися. Хрещена-фея попередила її заздалегідь: гуляй, ні в чому собі не відмовляй, але будь обережна, пам’ятай: опівночі карета перетвориться на гарбуз, сукня — на лахміття, а ти — на звичайну дівчину. Попелюшка точно запам’ятала настанови і встигла втекти з балу до того, як сталося непоправне, по-жіночому залишивши слід для принца у вигляді туфельки, щоб були гонитва й розслідування, інтрига й хепі-енд.

У житті все набагато прозаїчніше, нас рідко попереджають про годину пік. А якщо й попереджають, то, зазвичай, ми не прислухаємося. Це, швидше, пов’язано з дитячим бажанням усе робити всупереч у кожного другого з нас. Але факт залишається фактом: знав би, де впадеш, підстелив би соломку.

Наше життя сьогодні сповнене пригод незалежно від місця проживання та рівня доходу. Ігри під назвою «виживемо — не виживемо», «дотягнемо до зарплати або не дотягнемо», «скільки ж іще буде падати гривня», «буде наступ чи не буде». Ми всі живемо в часи змін. До речі, стародавні китайці проклинали один одного побажанням жити в часи змін. Вони проклинали, а ми живемо. Карусель під назвою Україна 2014–2015. З одного боку — життя, як воно є: дике, божевільне, як у первісні часи, де ніколи не знаєш, що буде завтра. Життя, де єдиний порятунок — це надія. І з іншого боку — виснажливе життя, бо тривале перебування в такому режимі вимотує сильніше, ніж марафонський біг.

Минув рік відтоді, як потихеньку, кадр за кадром закрутилася кінострічка змін. Спочатку незначних, потім дедалі глобальніших і глобальніших.

Будь-яка ситуація розвивається визначеним циклом і з фізичного погляду, і з психічного. Все у світі має своє народження, пік або розквіт, спад, символічну смерть. За нею, безумовно, може бути ще один схожий цикл, а за ним ще один. І всі вони разом складатимуть один великий цикл, а він, і собі, також буде частиною чогось більшого. Але на мікрорівні кожен із нас за цей рік пройшов свою власну емоційну напругу, її пік і, можливо, близький до спаду або вже в ньому.

Бути на піку постійно неможливо, організму потрібні сили на відновлення.

Організм виробляє окситоцин, коли кохає, або адреналін, коли збуджений, але всьому є межа. Судячи з усього, ця межа в кожного з нас настала вже сьогодні або прийде завтра.

Емоційне вигорання

У фізиці є поняття «втоми металу», у психології — «місцем розчарування і спаду енергії», у біології — «смерть». А в повсякденному житті цю межу можна назвати емоційним вигорянням, втомою, розчаруванням і браком віри.

Вираз «емоційне вигорання» добре і правильно відображає зміст того, що відбувається: горів — згорів.

Сьогодні кожна третя людина, з якою я працюю або спілкуюся, говорить про втому, пересичення подіями, апатію і брак віри у краще. У багатьох усе ще є надія, але водночас вони не бачать майбутнього і свого місця в цьому майбутньому. Багато хто жартує у фейсбуку щодо політики, але ці жарти повні безнадії. Стогнуть волонтери, скаржаться прості люди. Хоча вже навіть не скаржаться, найшвидше, беземоційно й відчужено впадають в апатію.

Ці ознаки характерні для емоційного вигорання. Сірник, який яскраво палає, згорає дуже швидко. А ми горіли. Весь цей рік. Яскраво. Ті, хто трохи стійкіший, все ще горять, але всьому є межа.

Якщо подивитися на нашу історію, можна побачити закономірність: зі сторіччя у сторіччя ми зачаровувалися, потім згодом розчаровувалися, втрачали надію і згасали, потім знову зачаровувалися і знову все стихало, на час віддавшись течії долі.

Не знаю, з чим саме це пов’язано. Чи то в цьому весь сенс слов’янської емоційної душі, відкритої й наївної, чи то, як сказали б східні мудреці, це особливості нашої спільної карми. Але факт залишається фактом. Ми, щоразу затіваючи щось грандіозне, потім швидко розчаровуємося й опускаємо руки. Чи то плани занадто грандіозні, чи то немає вміння розраховувати свої ресурси.

Я гадаю, що й те, і те. Але усвідомлення проблеми — це півбіди. Пошук виходу — це основна мета.

Найголовніше правило, яке треба пам’ятати в разі вигоряння, — це визнання своїх обмежень і пошук рішення в межах можливого.

Як би нам не хотілося, ми — не боги. У нас багато чого не вийшло — багато помилок, і внаслідок цього — розчарувань. Це факт. Але ми й не безпорадні, це теж факт.

Корисний досвід

Безліч наших людей, незалежно від місця проживання й віри, пережили зліт, пік і важке падіння однієї системи, потім часи побудови чогось нового. І так щоразу, коли змінювалися карбованці на купони, купони на карбованці, а ті знову на якісь незрозумілі папірці. А найкращим починанням того часу, або, як сьогодні прийнято говорити, «стартапом» того часу був двоколісний візок для перевезення запасів із городу, дачі, від сусідів, батьків. І ще бозна-звідки й куди ми в ті часи що-небудь перевозили.

Той досвід показує кожному з нас, наскільки ми креативні та стійкі. І якщо на хвилинку відставити всю тяжкість того часу, він був дуже повчальним. І в ньому в кожної сім’ї були свої веселі та приємні моменти, було життя… Про це треба пам’ятати кожному з нас завжди. Згадати, як саме ви й ваша сім’я впоралися в той час, чим і хто вам допомагав, що веселило, наповнювало сенсом. Це ваша найголовніша успішна стратегія.

Своя власна стратегія

Колись я була в поході Гімалаями. Йшла приблизно 2 тижні. Вгору, вниз і знову вгору, обходячи гору за горою, щоб прийти до підніжжя Аннапурни. В останній день, коли залишалося пройти тільки пару годин і піднятися до базового табору, я вирішила не робити привал, а йти до підніжжя того ж дня. Я дуже ризикувала, бо в той момент був уже полудень, а в горах у цей час року погода мінлива. Часто раптово починаються дощ і сніг, тому зазвичай останній перехід роблять рано вранці, щоб знизити шанси потрапити під сніг або дощ. Але я ризикнула. Мене сильно тягнуло нагору, терпіти було неможливо. І звичайно ж, ми з моїм провідником потрапили спочатку під дощ, потім у густий туман. Далі витягнутої руки нічого не було видно. Промокнувши до нитки, ми опинилися під крижаним снігом. І все це на висоті приблизно 5000 метрів над рівнем моря, з розрідженим повітрям, відсутністю людей. Дихати важко, йти нестерпно, я була вкрита кіркою льоду, ноги ковзали, кожен мій крок буквально вбивався в мокру слизьку поверхню. У якийсь момент здавалося, що ми йдемо вже пару годин, а розуміння, де ми є, так і не було. Я присіла під якимось каменем, щоб сховатися від вітру та снігу, змішаного з льодом, і завила від жаху. Я ось така молода й розумна помру тут, і ніхто навіть не дізнається, звідки я, навіщо я тут і де я. Мій провідник дивився на мене переляканими очима, подумавши, найшвидше, що я остаточно збожеволіла, хоча й сам був сильно наляканий. Поплакавши й покричавши, на щастя, у горах це можна до хрипоти, я вирішила, що краще вже йти, ніж сидіти, і продовжила забивати свої кроки в землю. Кожен той крок я пам’ятаю зараз і буду пам’ятати його завжди. І коли здається, що все, більше немає сил, я згадую ті 4 години і продовжую забивати свої маленькі кроки в землю. Це моя копінг-стратегія.

Я багато розмірковувала, що ж краще: зачаровуватися й розчаровуватися або не зачаровуватися зовсім. Гадаю, кожен може відповісти собі на це запитання сам, цей вибір індивідуальний.

Але все ж у нас, як у суспільства, історичної групи, сім’ї, є своя стратегія життя: складна, сповнена сварок і примирень, злетів і падінь, зачарувань і розчарувань, але вона є, і сповнена життя з усіма її нерівностями й помилками. А яка вона у вас?

 

Альона Лук’янчук,

клінічний психолог,

гештальт-терапевт,

координатор психологічної

служби при Гуманітарному штабі Ріната Ахметова

ДЖЕРЕЛО