«Вітаємо, у вас дівчинка!» Про появу дитини мама дізналась з телефонної розмови

За дітьми від 0 до 3х років кандидати на усиновлення вишукуються в черги. Не дивно, що молоді подружні пари бажають бути поряд з дитиною з перших місяців її життя, щоб бачити і радіти всім її успіхам і досягненням. До нас на портал «Сирітству – ні!» також постійно звертаються з запитанням: «Як знайти на усиновлення дитину маленького віку?». Олена, мама яка виховує десятимісячну донечку, поділилася з нами своїм досвідом.

Олена і Артем разом вже сім років. Мешкають у невеличкому містечку, але на місці не сидять і світ бачать. Подорожувати обожнюють. До того ж Олена часто їздить закордон по роботі. Під час одного з відряджень жінку вразило одне несподіване знайомство. Молода італійська пара разом із сином розповідала про свою сім’ю. Хвалилися, що свого хлопчика вони усиновили. Олену дивувало не те, що батьки усиновили семирічного хлопчика, а з якою щирістю і радістю вони про це розповідали. Тоді молода жінка вперше і подумала про усиновлення.

Дочекалася приїзду додому, поділилася думками з чоловіком. Вони обоє відчували: час для батьківства вже настав – хотілося жити заради когось і бути щасливими втрьох. В попередні роки здоров’я підводило і народження дитини доводилось відкладати на майбутнє. А тут успішний приклад усиновлення нових італійських знайомих вселив надію, що все вийде і в них тут, в Україні.

В інтернеті почали шукати хоч якусь інформацію про усиновлення. Пошукова система одразу видала портал національного усиновлення «Сирітству – ні!».

Далі – все за правилами: зібрали документи, звернулися до служби, стали на облік кандидатів на усиновлення. Працівники місцевої служби (Київська область) – дійсно на боці усиновителів. Фахівці запропонували подружжю одночасно з усиновленням оформити документи на опіку. Тоді, при певних умовах (заява мами про відмову від дитини, справа в суді про позбавлення батьківських прав) дитину можна брати у свою сім’ю з подальшим усиновленням. За запит грошей не беруть, а передбачити всі варіанти потрібно.

«Скориставшись порадами працівників служби, ми оформити опіку і пройшли курси. Спочатку думали, що лише згаємо час на курсах, але помилялись. Бо стільки всього нового дізналися під час навчання. І в правовому полі, і деякі психологічні особливості усиновлення, виховання дитини».

Олена і Артем мріяли про маленьку дитину, неважливо – хлопчика чи дівчинку. Просто хотілося бути батьками, бути поряд з дитиною з дня її народження. Виявилось, немовля усиновити на разі складно, бо, на щастя, дітей з кожним роком все рідше залишають батьки.  При цьому кількість усиновлювачів зростає. Тому подружжя вирішило взяти ситуацію у свої руки. Обдзвонювали обласні служби у справах дітей, та їхні відповіді не вселяли надію. Далеко їхати не мали можливості – робота не відпускала.

«Трохи не впавши у відчай, ми вирішили зайнятися самостійним пошуком, – зізнається Олена. – Тепер я розумію, що наша задумка була не тільки протиправною, а й марною і недоречною. Ми з чоловіком самі направились до дитячого будинку. Купили гостинців дітям, приїхали до директора закладу, запропонували свою допомогу як волонтери. Нам дозволили зустрітися з дітьми, але дітей на усиновлення все одно не запропонували…»

Авжеж, бо за останні п’ять років кількість дітей-сиріт в закладах інтернатного типу значно скоротилася, а більшість вихованців знаходяться там за заявами батьків. Тема ця болюча і для нас, і для людей, які хочуть усиновити дитину і просто переживають за долю дітей, які вимушені зростати без батьків.

«Чи готові ви подивитись дівчинку?», – за пів року пролунав раптовий дзвінок від служби. «Завжди готові!», – зраділо подружжя. «Тоді вітаємо! У вас дівчинка. два місяці». За кілька хвилин Олена і Артем мчали до дитячої лікарні. Саме там знаходилась їхня майбутня донечка.

На щастя, з дитиною все було добре. У пологовому будинку, де після народження її залишила мама, не було кому про неї дбати. Перевести до будинку дитини поки було не можна – ще не всі документи було узгоджено. Тому перші зустрічі Олени й Артема із донечкою проходили у лікарні.

На місці батьки і брали практичні уроки догляду за немовлям. Разом з медичними сестрами сповивали, годували, купали дитину.

«Мені здається, що коли жінка чекає на народження дитини, природа налаштовує її на материнство. А в нас, усиновителів, все відбувається раптово і по ходу ми пристосовуємося, що ми є батьками», - ділиться особистим досвідом Олена.

Вдома швидесенько потрібно було налаштуватися до нового ритму життя.

«На роботі я взяла відпустку по догляду за дитиною до трьох років. Довідка з жіночої консультації про те, що я удочерила дитину і стою на обліку, цілком влаштувала моє керівництво», - каже Олена.

Алінка не лише довгоочікувана дитина, а й онучка. Бабуся з дідусем обожнюють дитину. А що вже казати про батьків!

«Я вже забуваю, що донечку ми удочерили. Батьки не ті, хто народив, а ті, хто виховав. Аліна – наша! У нас з чоловіком взагалі все змінилося в житті. Хочеться якомога більше часу дарувати Алінці та проводити з сім’єю. Вона у нас дівчинка з характером, а проте нам ніколи не сумно», –  ділиться Олена».

А ще Олена вірить, що коли донечка підросте, то слово «усиновлення» для неї не буде дивним. Вони не хочуть від неї нічого приховувати, адже тільки чесністю можна у дитини заслужити довіру. А ми у свою чергу, сподіваємось, що Олена і Артем у майбутньому зможуть так же відкрито і радісно розповідати свою історію появи дитини. І нехай культура усиновлення витісняє стереотипи!
 


Sirotstvy.net